Выбрать главу

— Та вже ж, мабуть, більше, ніж ти. З-під самого Курська газую.

Катя глузливо гмикає:

— З-під Курська! Вояка! Ти б у сорок першому погазував! Або в сорок другому! Добре тепер газувати...

— Ти ще із сорок першого? — недовірливо оглядає танкіст дівчину.

— А ти як думав? Із серпня сорок першого. Надивилася на вас отаких. Суворих та ласкавих.

— Воно й видно! — хитрувато зазначає танкіст і одним оком підморгує мені. Я, однак, не поділяю його іронії — Катя в моїх очах набула вже особливої гідності, принизити яку не може нічого з того, на що він натякає.

Зрештою, мені не до розмов. Я вже відчуваю, що сили кінчаються. Боюся, не витримаю. Мокра від поту спина починає люто мерзнути, а в грудях, як і раніше, все горить від знесилля. Знову ж — нога. У ступні наче хтось смикає за якийсь нерв: нога на снігу сама по собі смикається. Болю в ній я, проте, не відчуваю, холоду також. Вона поступово стає як не своя. А це, знаю, погано.

Здається, минає вже більше п'яти хвилин. Хлопці зморено сопуть, недбало розкинувшися на снігу. Я поглядаю вперед, де сидять двоє розвідників, і думаю: хоч би швидше віддав богові душу той їхній автоматник. Може, воно й підло — чекати смерті товариша, але інакше ми тут, певно, застрягнемо. Одначе там, здається, щось відбувається. Один розвідник крутиться біля бідолахи, незабаром гукає Катю:

— Гей, сестрице! Глянь-но сюди...

Катя втомлено підводиться, спираючись на одну ногу, потім стає на другу, йде до розвідників. До них підходить і Сахно. Вони там порпаються, але й так зрозуміло: автоматник помер. (Треба ото було тягнути з села). І я з надією на якесь полегшення поглядаю туди. Поруч, гризучи грудку снігу, наче щось смокче, повертається з колії танкіст. Навіть апатичного, знеможеного німця розбирає клопітка цікавість, і він трохи піднімається з дороги. Що ж, так воно, видно, ліпше.

Тільки що це час від часу гуркоче? Нібито десь недалеко прогазує і стихне мотор. У селі чи далі? А може, де в степу? Я вглядаюся в кривизну сільських вулиць, але нічого підозрілого там не видно. Правда, дальній кінець села ховається за поворотом балки. Чи не підходять туди німці? Я напружую слух, але машинний гуркіт незабаром глухне. А може, мені просто почулося те все від перевтоми?

Тим часом над селом, над широчезним яром і степом у вранішній морозній смузі сходить сонце. Якесь воно сьогодні незвичайно велике й червоне, дивує його яскраво-кривава куля, що поволі викочується з-за обрію й непомітно сунеться вгору.

Небокрай на сході також червоний — широко й густо залитий якоюсь каламутною, ледь підсвітленою фарбою... Такий схід сонця наче віщує щось недобре. Щось гнітючо-тривожне народжується разом із днем. Я не можу осмислити свого відчуття, але якась щемлива гіркота збирається на душі, і я вже знаю: не до добра.

Я намагаюся приборкати в собі тривогу, дивлюсь на Юрка. Обличчя його зосереджено-безсиле, нерухоме, він непритомний, і якби не короткі оті тихі стогони, здавалося б зовсім неживим. Танкіст спокійно хрумкає сніг, ніби нічого особливого довкола й немає. Я ж прислухаюся до голосів тих, хто біля автоматника, і розумію: Сахно наказує нести небіжчика далі. Розвідники відмовляються. Катя мовчить. Звісно, негоже кидати його на дорозі, але й ми не із заліза... Я піднімаюсь і, ще більше кульгаючи, ніж дотепер, підходжу до капітана. Сахно, відгорнувши полу кожушка, засовує до кишені документи померлого.

— Треба про живих більше дбати!

Сахно рвучко повертається до мене й високо задирає своє неголене підборіддя:

— Це ви про що?

— Про те, що чули. Хай бійці беруть молодшого лейтенанта.

— Вашого друга?

— Друга, ну й що з того? Або того,— показую я на льотчика на снігу, який, зіщулившись, терпляче чекає біля німця.

— Що, німця шкода?

— Не шкода, а соромно.

— Ах, соромно! А я думав, шкода. Співчуття, так би мовити,— зціпивши квадратні щелепи, в'їдливо цідить Сахно. І раптом владно наказує розвідникам: — Узяти труп.

Спітнілі, стомлені розвідники переступають з ноги на ногу. Забруднені, подерті їхні маскхалати підперезані шкіряними німецькими пасками. І раптом в одного біля пряжки я бачу знайомі гранати. Так і є: надряпаний чимось гострим напис «Коваль М.» Я не можу втриматися від подиву й ступаю крок до розвідника:

— Слухай, де ти взяв?

Замість того, щоб відповісти, розвідник, чомусь хитнувши головою, нахиляється, нахиляється до мене і раптом усім тілом важко звалюється на дорогу. Наступної миті, не встигаючи навіть здивуватися, я також падаю. У повітрі над головами проносяться близькою чергою кулі: «Ців, ців, ців...» Німці?

Я негайно круто перекидаюся обличчям назад — ну, ясно, ми прогавили, у селі німці! Чотири чи п'ять автомашин або транспортерів (а може, й танків) сунуться вулицею, і з передньої машини в наш бік жахкають бляклі вранці траси. Зрозумівши все, я рвучко кидаюся до Юрка. Поруч підхоплюється зі снігу танкіст. Ззаду до нас підбігає Катя. Танкіст озирається й отетеріло лається недобрими словами:

— Гаде, здурів, чи що? Мабуть же, свій...

— Свій! Знайшов свояка! Тримай намет! — кричить Катя.

— Бігом! Бігом! — кричить здаля Сахно (чи, може, розвідник).

Ми втрьох незграбно підхоплюємо Юрка, але тіло його відразу сповзає з вузького намету на сніг. Б’є нова черга, сипле в очі снігом. Щоб сховатися від куль, я різко пхаю сябра в колію, де глибше, і завалююся туди сам. Як тільки черга пролітає, схоплююся на ноги, беру під пахви Юрка. Поруч піднімається танкіст. Лаючись, він хапає Юрка за другу руку. Ноги підбирає Катя. Над головами знову рвійно проноситься вогненний струмінь, але мимо. Здається, ми цілі. Почуття мої притуплюються, мозок дубіє від нервового напруження, єдине, майже підсвідоме прагнення: «Швидше!» Я вже не озираюся, вся моя увага спрямована вперед. Сахно і розвідник, пригнувшися, далеко біжать по дорозі. За ними тягне льотчика німець. Другий розвідник лежить поміж колій поруч із трупом автоматника. Ясно, вони їх кинули. Але і нам не можна затримуватися — швидше! Хоч би якихось сто кроків за пагорбок — там нас не буде видно.

Черги б'ють під ноги, проносяться над головою, вітер обдає сніговим пилом. Ми підводимось і відразу ж падаємо, але щосили тягнемо Юрка. Нарешті, вкотре вже розпластавшись у коліях, бачимо: сховалися. Села не видно, кулі пролітають угорі. Тоді, ослаблі, ми знов підводимося, я віддаю сябра танкістові, він за комір з натугою тягне його за собою по колії. Я сунуся останнім і слухаю: ось-ось загуркочуть мотори.

Ет, чорт, потрібні гранати! Як потрібні тепер гранати. І я дорікаю собі, що не взяв ті, у розвідника. Тільки ж як було взяти?..

Попереду снігова рівнина, по ній пролягає дорога. Далі два ряди стовпів, якась хатина — там, здається, залізниця. Туди теліжаться Сахно і розвідник. Розвідник, однак, зупиняється і, перечекавши, береться допомагати німцеві. Юрко в надійних руках танкіста й Каті. А я більше не можу. Я дістаю з-за спини мій карабін і падаю в колію.

Померти, чи що? Певне, це була б удача — ось так тихо заплющити очі й померти. Тільки, знаю, така смерть — для мене розкіш. Буде зовсім інше: перебиті Кістки, пошматоване тіло, кров, муки... І буде скоро — ось-ось. Як тільки з’являться з балки німці. Тоді й кінець...

Однак у магазині чотири патрони. Колія піді мною неглибока, широка. Слід від «студебекера» там-сям затертий Юрковим тілом. Грудки снігу. Сліди чобіт. Кінські кізяки. Якщо добре поцілити, я можу підбити пару фріців. На більше розраховувати не доводиться. Але й для того треба віддихатися, заспокоїтися. Хоч би встигнути!..

Однак німців немає. З-за пагорбка не чути нічого. Дивно. Щось вони забарилися. А може, їм начхати на нас? Може, повернули кудись на іншу дорогу?

Я оглядаюся. Танкіст із Катею випросталися на весь зріст, несуть Юрка. Останні вже біля забудови. Здається, там переїзд. Усе-таки сховок. І, значить, життя... Це раптом дає надію. А може, я теж встигну!

29

Не вірячи, що все обійшлося, я переходжу шосейку, яка по цей бік біжить поруч із залізницею, і кульгаю на переїзд. Але це не переїзд, це радше будка обхідника колій — цегляна хата, хлівець, штабель шпал, кілька обсипаних снігом рейок на низькій підставці. Шлагбаумів тут немає.