— Та той ось драла дає...
Розвідник? Ну, так воно і є. Далеко, під самим пагорбком, бовваніє блякла постать. Видно, далеко відійшовши від нас, він збочив з дороги і тепер навпростець шурує кудись по сніговій цілині. Спочатку ця новина обпекла мене гнівом, потім прийшло здивування: куди ж він прямує? Якби до німців, не варто було сходити з дороги: німці ж у селі... Тим часом Сахно знову стріляє.
— Припиніть! — кричу я.— Що ви робите?!
Проте капітан, не слухаючи, стріляє ще, але ж далеко: не влучиш. Розвідник, мабуть, почувши постріли, спиняється трохи й махає над головою рукою: мовляв, чорта з два мене дістанете!
— Що ви робите? Хіба він до німців?
Сахно, як зацькований вовк, озирається і зривається на ноги:
— А ви замовкніть! Замовкніть! — кричить він. — Ви роззяви! Вас до штрафної треба! Ви розкладаєте дисципліну! Я під трибунал вас віддам!
Я внутрішньо сміюся. Налякав! Трибунал! Дурень ти, хочеться мені сказати, але я знаю, тепер з ним краще не зв'язуватися. Я нахиляюся по карабін, який він кидає однією рукою мені під ноги, і відходжу. Сахно швидко йде в хату. На розі, однак, наштовхується на Катю. За нею шкандибає старий. Катя стривожена:
— Що за пальба?
Не відповідаючи, капітан випинає своє підборіддя:
— Ану, збирайтеся! Геть звідси!
— Куди це? Довкола німці,— спокійно каже Катя.
Сахно, трохи збентежившися, дивиться на неї.
— Туди! Уперед! До своїх! — знов сердито махає він за хату в поле.
Катя зітхає і відвертається. До Сахна, кутаючись у ватник, підходить старий:
— Там міни, синку. Нещодавно німці розкладали. Сам бачив. Отут саме вантажні машини стояли. А вони полем розносили.
Катя стоїть збоку, застібає кожушок. Танкіст, підійшовши ззаду, зсовує на потилицю свій хвацький шолом і прислухається до розмови. Сахно прискіпливо витріщується на старого. А я майже фізично відчуваю, як щось у моєму нутрі виразно й журно осідає.
— Де край мінного поля? Де обходити? Будеш показувати! — наказує Сахно.
Старий розводить руками:
— Та хіба ж я знаю? Уперше таке бачив. А потім вони в місто мене завезли. Скільки вони тут наклали — дідько їх знає!
На маленькому подвір'ї напружена пауза. Чути лише гул літаків. Кілька горобців злітають зі стріхи і жваво стрибають по снігу біля наших ніг. Сахно оглядається навкруги.
— Так,— вирішує капітан.— Поранених залишаємо. Німця кокнути. Хоча відставить! Німець піде з нами.
Я зупиняюся перед капітаном:
— Молодшого лейтенанта теж візьмемо.
Мій голос тремтить. У ньому неприхований виклик. Цього разу я вже йому не поступлюся. І Сахно, здається, це розуміє. Кинувши на мене злий погляд, він відвертається:
— Тільки за умови, що сам понесеш.
— Допоможуть. Вони допоможуть, — кажу я й благально дивлюсь на Катю. Вона, однак, спрямовує свій погляд у поле. Тоді я повертаюся до танкіста:
— Друже, ти ж підсобиш?
Танкіст незадоволено відказує:
— А я що, кінь?
Моя ставка бита. Я ледве стримую сльози. Негідники обидва. І Катя також. А я сподівався!.. Тяжко! Страшно! Звісно, своя сорочка до тіла ближча. Боягузи кляті. Ну, чорт із вами! Ще побачимо, чия візьме.
Мене душить образа, гнів. Треба їм щось сказати, принизити їх. Але я не знаходжу слів і кидаюся в хату.
Двері я за собою не зачиняю — мені тепер все байдуже, плювати я хотів на всіх. Я схиляюся над Юрком. Він над силу розплющує очі.
— Юрко, ну як ти?
— Так, нічого, — тихо, через стогін, каже він і питає: — Чому були постріли?
Я не відповідаю.
— Юро, ти можеш? Берися якось за мене. Руками берися.
У очах його спалахує тривога, і він слухняно тягне до мене свої руки. Я повертаюся до нього боком, щоб підставити йому свої плечі. У цю хвилину в хату нечутно заходить Катя. Поруч на підлозі я бачу її валянки.
— Ну, якраз! Саме тобі нести! — гнівиться вона, і від цієї злості щось у мені по-доброму розслаблюється. Катя оглядається. — Гей, фріце, ану, давай!..
— Яволь! Айн момент!
Німець запопадливо підхоплюється. Я чую, як гупають по підлозі його підковані чоботи. З допомогою Каті він переймає з моїх плечей досить-таки важке Юркове тіло. Плащ-намету, однак, немає, і вони беруть Юрка за комір і поли кожушка. І тоді на підлозі схоплюється льотчик.
— А я! А мене? Кидаєте? Завели в оточення й кидаєте? Сволота ви! Піхота проклята! — божевільно кричить він, розмахуючи в повітрі ляльками рук. І раптом істерично схлипує: — Братки! Що ж ви робите? Не кидайте! Я командуючого возив. Я його особистий водій. Він із вас душі витрясе! Негідники! Ви чуєте? Я не подарую!
— Ах, ось воно як! — спиняючись, каже Катя.— Ось ти який льотчик!
— Я не льотчик. Я шофер командуючого. Зрозуміло! Тепер ви мене не покинете. Я знаю військову таємницю. Я маю таємницю. Ага!
Я гублюся й не знаю, що робити. Водночас огидно й жахливо чути все це. Але він такий здоровенний, нам його не підняти. Хіба, може, танкіст візьме? Треба якось перенести його з цієї будки в інше місце, надійніше.
Ми виносимо Юрка на ганок, і я гукаю танкіста, який разом із Сахном стоїть у дворі. Виявляється, тут усе чути.
— Гей, чуєш! Візьми!
Танкіст без слів знімає з плеча автомат, але Сахно різко спиняє його:
— Стій! Я сам...
І рішуче протискується повз нас у хату.
Згинаючись, ми виносимо Юрка на подвір'я, зручніше беремося знов утрьох: я, німець, Катя.
Танкіст кидається у двері слідом за Сахном. Ми мовчки чекаємо.
— Ось що буде з кожним! — кричить Сахно. — 3 кожним панікером і скиглієм! У мене рука не здригнеться!
Студеним вітром повіває в душу. І ми раптом відчуваємо — це не пусті погрози. Рішучості в нього стане.
Сахно вибігає на подвір'я:
— Ну! Ширше крок!
Пригнічені, приголомшені, ми мовчки йдемо в поле. Ззаду біля воріт залишається старий. Він дивиться вслід.
Я знов кульгаю з натягнутим у руці краєм Юркового кожушка. Ноги його тягнуться по снігу. А мені раптом стає шкода шофера. І з кожним кроком зростає в мені ненависть до капітана Сахна. Я вже цілком відчуваю: він здатний на все. Пощади, у разі чого, від нього не жди. Але й шофер, цей самозваний льотчик, також цяця: стільки ошукував нас.
30
У міліції на нас, певно, не дуже чекають.
Поки ми по одному проштовхуємось у вузькі двері, за столом у кімнаті грають у шахи. Грають молодший лейтенант, що сидить за столом, і міліціонер, який стоїть збоку. При нас вони по черзі роблять кілька поспішних ходів. Але до мата, видно, ще далеко, і міліціонер акуратно збирає фігури, прибирає дошку. Молодший лейтенант, насупивши світлі бровенята, обводить нас поглядом, у якому начальницька прискіпливість, змагається зі звичайнісінькою хлоп'ячою цікавістю:
— До стіни! До стіни! Не юрміться біля дверей.
— Не втечемо! — каже наш хлопець у чорному.
Офіцер сухо кидає:
— Охоче вірю.
Він зовсім ще молодий, очевидно, недавній випускник міліцейського училища, і суворості на його обличчі аж надмір. Старшина, який привів нас, стає біля дверей. Ми всі шикуємося в ряд, за три кроки від єдиного тут стола, і молодший лейтенант сідає на стілець:
— Ну, в чім справа? Хто пояснить?
Горбатюк поривається до стола:
— Вони зневажили мене. Крім того, планки...
— Вас ми вже чули, — досить рішуче перебиває його офіцер і киває на мене. — Скажіть ви!
— Що сказати? Планок у нього не було. Я їх не бачив.
Молодший лейтенант кидає погляд на інших, спиняється очима на Ігореві.
— А ви що скажете?
— Я приєднуюся до товариша. На жаль, не знаю прізвища.
— Так. Значить, не признаєтеся. Тоді будемо писати.
Він розкриває канцелярську книгу. З кишені кітеля дістає авторучку.
— Та-ак! Пишемо. По порядку. Вас першого. Прізвище, ім'я, по батькові.