— Василевич Леонід Іванович.
— Рік народження?
— Тисяча дев'ятсот двадцять четвертий.
Ручка його, проте, не хоче писати, дряпає папір, і молодший лейтенант струшує її. На червоній, заляпаній чорнилом скатертині з'являється нова пляма.
— От, чорт! Далі?
— Ковалевич Ігор Петрович. Тисяча дев'ятсот тридцять четвертий.
— Так. Далі.
— Теслюк Віктор Семенович. Тридцять восьмого.
Ручка знов дряпає, і офіцер, повернувшись, різко струшує її цього разу на підлогу.
— Теслюк. Далі.
— Фогель Єрна Дмитрівна. Тисяча дев'ятсот сорок другого. Молодший лейтенант підводить голову.
— А ви що, свідок?
— Вона ні при чому, — оголошує Горбатюк і затято закладає руки за спину.
— Ні. Я при чому. Записуйте й мене.
Господар кімнати недовірливо запитує у Горбатюка:
— Вона, значить, не ображала вас?
— Ні. Вона ні.
Молодший лейтенант вагається, і Ерна з несподіваною рішучістю підскакує до стола.
— Пишіть, пишіть! Я ще ображу.
Молодший лейтенант, збентежений, дивиться на неї знизу вгору. В очах дівчини протест, бунт. Офіцер, не відриваючи від неї погляду, мляво струшує ручку.
— Фогель?..
— Фогель Ерна Дмитрівна. Так? Записали? А тепер я скажу. Крутнувшися від стола на своїх гостреньких шпильках, вона опинилася віч-на-віч з Горбатюком.
— Ви негідник! Чуєте! Негідник і провокатор!
Ігор хапає її за руку:
— Ерно!
— Ерно, облиш ти його! — з другого боку підходить Теслюк. Ігор ставить її поруч із собою. Живе, чітко окреслене обличчя дівчини палає від обурення:
— А я не боюся! Ваше щастя, що їх у вас не було. Я б їх сама зірвала. Ви їх не варті. Ви провокатор!
— Ви чуєте? Ви чуєте, товаришу молодший лейтенант! Я прошу записати.
Молодший лейтенант підхоплюється за столом, нестямно дивиться на дівчину:
— Замовкніть!
Ерна замовкає, але вся тремтить від збудження.
Горбатюк тицяє в нас пальцем і кричить офіцеру:
— Ви бачили? Вона п'яна. Усі вони п'яні. Прошу записати.
— Ану, поводьтеся пристойно. Тут не ресторан, — суворо каже молодший лейтенант.
Ерна потроху заспокоюється. Обхопивши її за плечі, Ігор притуляє дівчину до себе. Я над силу намагаюся стриматися, щоб принаймні виглядати спокійним, але відчуваю, що моєї витримки вистачить ненадовго.
Насупивши ріденькі брови, стоїть молодший лейтенант, стоять міліціонери на порозі. Затамувавши гнів, мовчки стоїмо й ми. Лише Горбатюк пожвавився і сунеться до стола:
— Ось, бачите! Ось бачите. Прямі випади! Так, так! Урядові нагороди є акт Радянського уряду. А вона що сказала? Я прошу вас записати. Я не прощу. Я ці нагороди заслужив у боях!
— Безумовно! — порушує напружене мовчання офіцер.— Ніхто не дає права зневажати те, що заслужене на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Зі скам'янілою поважністю, що зовсім не пасує цьому молоденькому офіцерові, він сідає. Ще раз кидає погляд на Ерну, струшує ручку:
— Ну, не все, що виблискує на грудях, у боях заслужене,— каже в тиші Теслюк. Цей хлопець увесь час тримається якось на диво спокійно й розважливо. На його повних симпатичних устах, здається, постійно грає доброзичлива усмішка. Наче все, що тут діється, його не обходить.
Молодший лейтенант завмирає з піднесеною над папером ручкою:
— Ви мені тут не мудруйте...
— А я не мудрую,— на все своє кругляве обличчя усміхається хлопець.— У мене дядько — батьків брат — підполковник у відставці. Усю війну просидів в Архангельську, у військовому училищі. Фронту й не нюхав. А звільнився — три ордени.
Молодший лейтенант недовірливо гмикає:
— Розкажіть це комусь іншому.
— Дарма не вірите,— кажу я.— Буває і так.
— Буває,— підтримує мене старшина. Він сперся на стіну, дістає з кишені портсигар.
— Факт! — каже Теслюк.— За вислугу років. За бездоганну службу.
Молодший лейтенант повертається до старшини:
— Прохоренко, у тебе «Шипка»? Дай-но одну...
Ми відчуваємо, у його недавній настороженості проти нас щось похитнулося.
Старшина Прохоренко тим часом розкурює сигарету, підбиває на потилицю кашкета. На його загрубілому немолодому обличчі ворухнувся легенький осміх:
— У тилу їх більше давали, ніж на фронті,— розсудливо й доброзичливо водночас каже він.
Горбатюк рвучко повертається до старшини:
— Це не ваша справа...
— Чому ж не наша? Наша.
— Коли не наша, то чия ж? — кажу я з викликом.— Це що, справедливо по-вашому, коли в тиловика більше орденів, ніж у командира полку?
Горбатюк, бачу, виклик приймає. Очі його спалахують недобрим вогнем.
За столом нервується молодший лейтенант:
— Припиніть ці розмови! Зараз же припинити!
Він розчервонівся, хвилюється. Я також хвилююся. Але шкода, що не дають тут нам зчепитися як слід. Я б його вивів на чисту воду.
— Товаришу молодший лейтенант! Я прошу записати це в протокол! — тицяє пальцями в папір Горбатюк. Червоне, спітніле обличчя його аж пашить від обурення.
— Відзначимо! Аякже! Так не залишимо, — з погрозою каже молодший лейтенант і починає поспіхом записувати на папері нашу сутичку. У кінці кожного рядка він струшує ручку. Горбатюк, запалений помстою, підібгав губи. Схоже на те, що він перемагає.
— Наволоч ти, Горбатюк! — кажу я, ледь стримуючи в собі лютість.
— Гад! — підтримує мене Ігор. У нього в очах також ненависть до цієї людини.
Горбатюк хоче відповісти, але за нами у широко відчинені двері до кімнати заходять двоє. Обидва офіцери міліції:
— Ге-е! Що за лайка? Що за лайка! Молоді люди!
Лейтенант за столом підскакує й віддає честь:
— Товаришу капітан!..
— Так. Що сталося? — миролюбно запитує капітан і знімає кашкета. Потім, пригладивши своє не дуже пишне волосся, дивиться на мене. — За яким правом ви образили цього громадянина?
— За правом фронтовика! — відповідаю я вкрай категорично і, може, надто запально.
Але мирно настроєний капітан на мої слова ніяк не реагує. Він переводить погляд на Ігоря.
— А ви, молодий чоловіче, за яким правом? Ви ж, мабуть, не фронтовик?
Погляд сірих очей Ігоря стає колючим, шкіра на його щелепах напинається ще більше:
— За правом сина фронтовика. До речі, загиблого.
Капітан зчеплює на животі пальці і повертається до Горбатюка:
— Ну, але ж і ви, певно, фронтовик?
Горбатюк виструнчився усією постаттю:
— Так точно. Гвардії майор запасу.
— Ай-яй-яй-яй-яй! — удавано дивується капітан. — Товариші фронтовики! У День Перемоги такі образи! Як вам не соромно? Що тут у вас сталося? Ану, Семенов, дай-но протокол.
Молодший лейтенант подає аркуш паперу і поважно пояснює:
— Політичні випади, товаришу капітан.
— Так, так, так... Так,— промовляє капітан і швиденько пробігає очима рядки протоколу. — Так! Гм! Та глупство це все! Дурниці. Звичайна сварка. Курям на сміх...
Молодший лейтенант збентежений.
— І таким глупством ви мені голову морочите? — запитує капітан.— Пуста справа. Чи не так, Семенов?
— Так точно. Я думав...
Рипаючи новими чобітьми, капітан підступає до нас:
— Ну що ви, як діти... Ай-яй! Фронтовики! Чи варто зводити старі рахунки? У такий день. Ну, може, щось і було під час війни. Та чи варто згадувати? Стільки років... Миріться — та з богом. Навіть протоколу не будемо писати.
— Ні! Пишіть. Якщо вже ми сюди потрапили, то пишіть, — кажу я.
Мене підтримує Ігор:
— У нас не просто сварка. Ми принципово...
— Киньте ви. Які там принципи? Ну, випили, посперечалися. Завтра проспитеся — самим соромно буде.
— Ми не п’яні.
— Ну, тоді просто ви злі. Молоді та злі. Ай-яй...