Нарешті я зупиняюся і по черзі дивлюся в обидва кінці залізниці. Здається, на полотні нікого. Тоді, остерігаючись, трошки підводжуся й виглядаю з-за широкої промащеної рейки.
О, шосе аж гуде від руху — тепер, правда, по ньому ідуть обози. Німецькі фіри, відкриті і під брезентом, двоколки, кухні, якісь підводи, з верхом навантажені добром, пов’язані мотуззям. Дві сірі легкові машини, раз по раз сигналячи, помалу прокладають собі шлях на узбіччі. Іржуть, брязкають вуздечками коні.
Добре, що від залізниці до шосе не дуже близько, а то б вони вже добралися до нас.
Поспостерігавши трохи, я незабаром ховаю свою забинтовану голову. У душі гірка радість від того, що я їх бачу, а вони мене ні. Хоч ці обозники зовсім не роззираються навсебіч, мабуть, їм тепер не до краєвидів. Їм аби вирватися з котла, якщо ще залишився прохід.
Знову висовуюся, здивований якимись криками, і відразу завмираю, зацікавлений. Бо на шосе б'ються. Одна фіра завертає поперек руху. Якийсь німець у короткій шинельці хапає коней за вуздечку. Товстозаді величезні битюги високо скидають головами. Він їх б'є знизу кулаками по мордах. Але до нього відразу ж зіскакує їздовий, хапає за грудки. Кілька підвід спиняються, кілька пробують об'їхати їх. Здається, ось-ось буде затор. Це здорово, думаю я, поглядаючи на небо: ет, якби літаки зараз! На жаль, літаків немає, тільки ззаду, за могилами, невисоко кружляє «рама». Ну, але й так є на що подивитися: не кожен день бачиш, як б'ються поміж собою німці.
Правда, вони не встигли як слід відколошматити один одного, як поміж фірами з'являється вправний вершник. Він без зайвих слів замахується з-за плеча ремінним канчуком і чинить швидку розправу над обома. Це діє ой як чудово. Той, у коротенькій шинелі, відразу кудись зник, а їздовий, лаючись «ферфлюхтером» і «швайном», починає звертати з узбіччя фіру.
І тут я здригаюся: від будки по колії йдуть німці. Вони вже близько і, певно, помітили мене. Крутнувшись по мерзлій траві, попавши чоботом у сніг, на мить затримуюся. Німці йдуть по той бік. Мені видно лише стволи гвинтівок, що на плечах у німців, та каску одного з них, переднього. Мозок мій пронизує питання: помітили чи ні? Якщо помітили, тоді по всьому: треба стріляти, треба битися і загинути. Бо можливості врятуватися у нас майже немає. Але свідомість прагне сподіватися — а може?.. А може, не вгледіли?
І раптом до мене долинають, ніби з іншого світу, голоси. Спочатку я не вловлюю їхнього сенсу — я лише тремчу від напруження, до судоми стискаю в руці карабін: та тихше ви! Потім я чую слова, які збивають мене з пантелику.
— Льонько! Льоню!..
Мене кличе Юрко. Йому погано? Але ж там Сахно. І справді, я чую його голос. Капітан роздратовано кидає:
— Ти що, здурів? Він пішов.
«Я тут, Юро!.. Я не пішов! Чому він каже: пішов?» — німо кричу я подумки і грудьми втискаюся в сніг біля труби. Голови німців зникають. Ще трошки — і вони пройдуть. Ще хвиля...
Але з-під насипу знов проривається крик:
— Василевичу!
І тут же його перебиває ще більш гучний, Сахна:
— Кінчай до дідька! Май мужність!..
Вони збожеволіли! Що вони роблять? Я схоплююся зі снігу, і тут несподівано й жахливо гахкає в трубі постріл.
У мене темніє в очах. Здається, у прірву нараз провалюється серце. Що він накоїв? У кого це він? У німця? В Юрка? А може, Це полонений? Охоплений жахом, я, перекидаючись, звалююся додолу. Схоплююся на одну ногу. У другій такий біль, аж перехоплює горло.
На тому ж самому місці біля Юрка стоїть Сахно.
— Що ви скоїли? Німці!
Сахно з маленьким, не своїм пістолетом пружно відскакує в кінець труби. Сірим привидом кидається кудись Енгель. Зачепившись, я несподівано сторчака перекидаюся через тіло дівчини. Падаю мало не на Юрка. Близько біля мого обличчя його голова. Зі скроні стирчить маленька гостра кісточка і з-під неї дзюркотить червоний струмінь.
Б'є цівкою кров, заливає вухо, на снігу біля плеча розпливається велика мокра рожева пляма.
Здається, я божеволію. Не тямлячи себе, я схоплююся на коліна.
— Хто? — кричу я. — Хто його?! — Але не чую власного голосу. І мені ніхто не відповідає. Що ж це сталося? Хто таке вчинив? Німець?
Я не зважаю на тих, що вже, мабуть, над нами, і хапаюся за карабін. Руки мої тремтять. Права не відразу знаходить затвор. У тому кінці я бачу Сахна. Зігнувшися, він завмер з пістолетом. Чекає.
— Хто? — кричу я на всі заставки. Але з грудей вириваєтся чужий, здушений хрип.
Сахно раптом оглядається й махає рукою. Я ледве розбираю його шепіт:
— Та тихо! Не бачиш?
Мабуть, справді я чогось не бачу. Я нарешті кидаю на сябра більш-менш осмислений погляд. Юрко неживий. Спотворене смертю обличчя. Одне око міцно приплющене. Друге недоречно дивиться кудись у бетонну стелю. З обох скронь тече на потилицю кров. І тут я остаточно розумію, що сталося. Він застрелився.
— Юрко!!!
Це останній мій крик. У ньому ввесь мій розпач. Мій гнів і жах. Наступної миті, наче грім з неба, сильно бахкає у трубі постріл. Ззовні шалено виблискує автоматна черга. Я піднімаю карабін. Сахно на тому кінці чомусь круто згинаєтся й падає. Там, де він стояв, об бетонну стінку ляскає щось кругле й відскакує до другої, протилежної. Граната! Я падаю головою до Юрка. Громовий вибух стрясає насип.
Оглушений, я кілька нескінченно довгих секунд нічого не відчуваю. У трубі гарячий, задушливий смерч. Легені захлинаються від снігу, пилу, різкого смороду сірки. У сірій непроглядності вихор. І раптом я відчуваю, як пекучий біль обценьками хапає коліно. Біль наростає, розтікається по нозі, ширшає. І охоплює її всю, від стегна до мізинця. Бідна, нещасна моя нога! Здається, її доконали. Від болю я не можу поворухнутися й стогну, зціпивши зуби.
Сніговий вихор слабшає. Я підводжу голову. У роті сніг, пісок. У вухах і руках також. Я обмацую все довкола себе. На пальцях тепла, липка мокрота. Це від Юрка. Мабуть, його пошматувало гранатою. Поруч чиясь нога у валянку... Де мій карабін? Трохи виднішає. Виникає низ і верх. Навпроти закопчений, обдертий бік труби. Далі світлий круг недалекого отвору. І раптом у ньому нерухома тінь. Відставлений лікоть. Тонкий, яку щупалець восьминога, автоматний ствол. Німець!
Щось у мені надломлюється, і я безсило випростуюся на снігу. Жахливість становища вже не сприймається. Свідомість затуманюється, і я погано розумію, що сталося. Сприймання уповільнюється у якомусь хворобливому трансі. Тіло безвладне, наче з вати. Голова також напхана ватою. Ні намірів, ні бажань, ні думок. Щось солоне підступає до горла. Інстинктивно я спльовую на сніг. Кров.
Тінь тим часом, пригнувшись, широко й нечутно посувається ближче. Я лежу на спині й очманіло дивлюся на неї. Я бачу лише силует. Знайомий і знеособлений. Як зелена мішень на стрільбищі. Ступивши кроків чотири, він приглядається до Каті. Він страшенно лякливий і сміливий водночас, цей привид. Він як сомнамбула. Коли ззаду з'являється ще двоє, він неначе приходить до тями, набирає реальних ознак і зовсім по-земному кричить:
— Отто! Шау гір! Русіше Валькірія! [15]
І з лютою рішучістю підчеплює ногою тіло Каті. Вона податливо перекочується на бік спиною до світла. Розсипаються по снігу її коси. Одна рука ненатурально заломлюється за спину. Двоє нахиляються над тілом дівчини. Першого, однак, тягне далі. І він, переступивши через єдину Катину ногу, раптом наштовхується на мій погляд.
— Ген Де гох! Ауфштеген! [16]
Від несподіванки він відскакує назад. Однак відразу сміливішає й рішуче ступає наперед, тицяючи мені в обличчя автоматом. Дивно, але я зовсім не боюся. Помалу до мене повертається почуття реальності: він боїться! Якби знав, не боявся б. Я вже не можу його забити. Не можу втекти. Я не можу нічого. І не хочу. Жити не хочу також. Стріляй! Чорт із тобою! У мене все німіє від болю. І більш немає сили все це витримати. Та й для чого. Забивай швидше...