Напружившись од нестерпного болю, я перевертаюся на спину. У очі падає високе, ледь блакитне небо. Я нишпорю поглядом по ньому. І даремно. Там порожньо. Тільки поруч унизу стирчать нерухомі голови — у пілотках, шапках, касках. Вони також вдивляються в небо. Літаків немає. Є лише гул. Десь поблизу. І цей гул переповнює мене незрозумілою впевненістю. Рідні мої! Дорогі! Бийте їх! Паліть! Нищіть! Я радий, що ще живу. Я не хочу так просто помирати. Я ще позмагаюся з ними. Я їм нічого не скажу. Не на такого натрапили. Я плюну в очі цьому оберсту, чи як там його. Нехай стріляють. Нехай побачать, як помирають рус-офіцери.
А втім, гул швидко зникає. Мабуть, літаки пролітають мимо. Кудись в інший бік. Коротка радість моя змінюється німим внутрішнім криком. Розпач туманить зір, і я ледь помічаю, що їхні голови вже не задираються догори. Вони повернуті до автомобіля. Німець у машині скидає із себе нерухомість: хряскає портсигар, він діловито прикурює від запальнички. Худі його щоки то провалюються, то знов трохи повнішають, підборіддя опускається на хутро коміра. Він щось наказує.
— Яволь! Яволь! — клацає підборами офіцер і коротко про щось доповідає.
Здається, про нас — вас махен цвай руссіше офіціре.
Ось коли все вирішиться... Поглядом я впиваюся в поголене, холодне обличчя. Зараз він визначить нам кару. Накаже, чого від нас домогтися і як розстріляти. Чи, може, навіть повісити. Але він чогось не поспішає наказувати. Тонкими губами він затискає сигарету і недбало махає рукою в сірій рукавичці.
Я не розумію, що це означає. Розстріл? Чи, може, вести кудись вулицею? Видно, чогось не розуміє офіцер у Касці. У всякому разі, я не чую його «яволь». Я тільки бачу, як, сипонувши снігом, рушає машина. На ходу хряпають дверцята.
Офіцер круто повертається до солдатів і вже іншим тоном — сердито й рішуче — щось наказує. Півхвилини всі уважно слухають. Потім разом хапають зброю і майно, що лежить на узбіччі. Знов дзенькають пряжки і защіпки їхніх жовто-зелених скриньок. Гучно рипить сніг. Хтось дужою рукою піднімає мене за комір шинелі і ницьма, як дохлого собаку, тягне впоперек вулиці. По снігу, через колії, розгрібаючи моїм тілом мерзлі кінські кізяки. Гаплик шинелі впинається мені в горло, я задихаюся. Я не знаю, куди мене тягнуть. Але я не хочу тут померти. Я хочу ще позмагатися з ними. Вони мене засудили, але за мною ще останнє слово. Боже, дай мені ще годину життя! І сили. Я ніколи не вірив у бога, однак тепер він потрібний мені. Хоч справжній, хоч вигаданий. І я благаю його допомогти мені.
Поруч риплять на снігу задубілі від морозу шкіряні чоботи, пропливає повз мене тин, хвіртка, порожня каністра, приставлений до стіни автомобільний скат. Біля нього розтоптаний на снігу оберемок соломи, на який вони кидають мене. Ударившись головою об тугий гумовий бік ската, я не відразу розплющую очі. Лежу пластом, від болю зціплюю зуби й колочуся. Побіч опускається на призьбу і також тремтить від холоду Сахно.
36
Минає, мабуть, немало часу, поки я, притерпівшись до болю, розплющую очі.
Надворі гамір.
Хата, на подвір’ї якої ми опинилися, видно, порожня. У вікнах з вибитими шибками за рештками скла — чорнота. Двері навстіж. Тому німці всі надворі. У полах шинелей вони приносять звідкись сухий пайок і ладнаються вечеряти. На зіставлених разом скриньках ділять галети й окремо консерви. Усі стовпилися там, покинувши нас без варти. І вмить розбирають свої порції. Енгель також там. Як рівний з рівними, і ніхто йому, здається, нічого не каже. Ніби й не було в нього ні полону, ні контакту з росіянами. Ніби й він такий самий щирий служака фюрера, як і всі вони. Він згрібає зі скриньки свої галети і вдвох з рудим, що виволік мене з труби, однією ложкою по черзі починають вишкрябувати банку. Сахно, скорчившись на призьбі, уважно стежить за ними спідлоба і щохвилини ковтає слину. І все тремтить. А я вже, здається, потроху остаточно замерзаю. Ніг своїх я вже не відчуваю. І руки мої як не свої: на них уже давно немає рукавиць. І ще нестерпно хочеться пити. Видно, я втратив чимало крові, всередині в мене все сохне, палить вогнем. «Ну, де ж воно, їхнє начальство? Невже нікому ми тут не потрібні?» — я чекаю, коли хто-небудь до нас підійде.
І один підходить. Дуже молодий, симпатичний на вигляд солдат з ясними гарними очима. Він ступає три кроки від гурту біля скриньок і, дожувавши галету, відгортає поли шинелі. Роблячи свою справу за два метри від призьби, німець зустрічається зі мною поглядом. Я чекаю, що буде вияв ненависті, крик, постріл, а він, усміхаючись, як блазень, вихляє задом. А потім рудий пасок перекреслює сніг поруч, дрібним лопотом пробігає по моїй спині раз, вдруге. Німчик задоволено регоче, застібається і відразу відвертається, поправляючи на плечі автомат.
Мабуть, я стогну вперше. Від страждань іншого плану, ніж ті, що допікали мені раніше. Це нестерпні муки. Їх не зрозуміти, не переживши. У розпачі я пригадую всі свої фронтові невдачі. Коли стріляв з «дегтяря», не поставивши на планці приціл, і з десяток німців встигли сховатися в траншею. І як ми прогавили атаку і дали їхнім машинам вискочити з села. І той вечір, коли мій взвод захопив шістьох полонених. У хлопців були мокрі валянки, але я не дозволив їм роззути німців, на яких були справжні чоботи. Якби тоді знав, що чекає на мене! Мені жаль, що я мало забив їх на фронті.
Але, видно, всі мої муки даремні. Жодного я вже не заб'ю і нічого їм не зроблю. Їм на мене наплювати. Вони відступають. Доїдаючи хрусткі галети, зручніше ладнаючи на спинах торби, протигази, німці беруть на плечі зброю і один за одним виходять на вулицю. На нас навіть ніхто не глянув. На подвір'ї, однак, залишаються знайомі скриньки. І біля них троє — наш Енгель, молодий очкарик, що витягнув мене з труби, і ще один, новий. Він худорлявий, гарно збитий, з прискіпливими чорними очима. На рукаві в нього єфрейторський шеврон. З усього видно, цей тут буде за старшого.
Я вже не знаю, що й думати. Страшенно жаль сконати так, як підстрелений собака. Мабуть, до ночі мені вже не дожити. А вона зовсім близько. Сонця в небі вже не видно. Прозорий вечір синіє, густішає і тихенько опускається на землю. Під стріхами залягає темрява. Мороз міцнішає, дедалі дужче припікаючи обличчя, руки. Певно, ніч буде зоряна й місячна, як і вчора. Тільки мені її вже не бачити.
Німці, посідавши на скриньки, курять. І мовчать. Бачу — уважно прислухаються до звуків, що долітають з різних кінців села, пливуть, ширяться. Але тих, на які ці троє очікують, очевидно, немає. На вулиці пусто. Мабуть, німці вже виїхали звідси. Чого ж тоді чекають ці троє?
І тут у мене вперше виникає бентежна думка: а може, вони чекають на наших? Щоб здатися в полон? І врятувати нас!... Через секунду цього радісного збудження я розумію: марні сподівання. Не для цього їх тут залишили. Та й той Енгель, підлота, навіть не підійшов ні разу. Ні разу не глянув навіть, наче боїться. Раніше не дуже боявся. А я так хочу попросити в нього води... Здається, тільки б напитися, а там можна й померти. Зате Сахно якось ненатурально оживляється. Ніби врешті перемагає в собі шок, що охопив його ще в трубі. Він дозволяє собі підвестися з призьби і починає часто присідати — грітися. І вони не лаються. Тільки очкарик щось буркає, але єфрейтор мовчить, тоді й він замовкає. Сахно, сівши, тупає чобітьми. Земля гучно гримкотить під ним і болем відгукується в усьому моєму тілі.
Задубілий, знеможений, я не відразу помічаю, як до цього гуркоту приєднується далеке знайоме тріскотіння. Я тільки бачу, як усі троє німців відразу повертають голови. Черга повторюється раз, другий, третій. Німці підхоплюються. Двоє поглядають на єфрейтора, і знов усі троє слухають.
Невже наші? Я не можу в це повірити. Невже ще можливий порятунок? Сахно знов наїжачується, насуплює брови. Мені здається, це «максим». Ні, вважай, більше схожий на танковий. Тільки якого танка?
Черги, проте, змовкають. Німці ще прислухаються. Потім єфрейтор лається і дістає з кишені округлу, наче яйце, з паском упоперек, гранату. Перевіривши застережну чеку, чіпляє гранату за ремінь.
— Їх коме бальд! [18]