Він, поспішаючи кудись, виходить з двору. Енгель і очкарик знов сідають біля скриньок. Енгель, опустивши голову, починає колупати прикладом у снігу. Очкарик втуплюється то в городи з вишняками, то дивиться на вулицю. Видно, він побоюється. Сахно знов обережно починає розминку.
Я вже не можу терпіти. Спрага, здається, доконає мене швидше за рани й мороз.
— Енгель, — кажу я і не впізнаю свого ослабленого голосу. — Енгель, васер! Трінкер васер!
Енгель мало не перелякався. Повертає до мене голову.
— Васер! Ферштейн! Васер!
— Швайгт! Васер нікс! [19]— каже очкарик.
Енгель, однак, бачу, нерішуче дивиться на мене. На тлі вечірнього неба виразу його обличчя від призьби майже не видно.
— Он же колодязь. Дай води, якщо ти людина! — показую я на вулицю. Там над засніженою стріхою задирає шию колодязний журавель.
Енгель підводиться і, вагаючись, топчеться біля скриньок. Роззирається. Прислухається. На одній скриньці сумка, біля неї плескатий казанок — мабуть, того єфрейтора. Енгель врешті відчеплює його і, ще раз прислухавшись, іде до воріт. Карабін він тримає під пахвою. Очкарик, сидячи на скриньці, повертається до нас усім тілом і лунко клацає затвором автомата.
— Швайгт!
Сахно сідає. Тихо сам до себе лається. Німець на те не зважає. Він слухає. Я вслухаюся також.
Довкола тихо. Але здалеку все ж таки чути звуки. Їх не відразу й зрозумієш. Чи то крики, чи тупіт безлічі ніг. Коні це чи люди? Пострілів немає. Гахкає десь артилерія. Тільки то в іншій стороні й далёко. А цей шарварок десь за селом, може, за кілометр чи два.
Розливаючи з казанка воду, заходить на подвір'я Енгель. Значить, усе-таки людина, думаю я. Моє уявлення про німців трохи похитнулося. Я вже ладен думати, що серед них бувають різні. І так собі. І нічого. І сволота. Зрештою, як і в нас. І, мабуть, як і всюди. Люди є люди. У загальній масі своїй не погані й не добрі — різні. Він подає мені казанок. Я трошки підводжуся. Однією рукою стискаю його. У голові шалена хистка карусель.
І тут поза спиною важкий, зморений тупіт. Щось сталося, але я не зважаю. П'ю. Навіть якщо й вибух — швидше, ніж померти, я все-таки нап'юся. Але зривається німецька лайка. Страшний удар чоботом вибиває в мене казанок. Брязкаючи, він котиться подвір'ям. Другий удар у вухо отримує Енгель. Це шаленіє єфрейтор. Захлинаючись словами, він кричить.
Образою і гнівом поймається моя свідомість. Я хочу пити. Але, здається, вже не нап'єшся. Енгель винувато кліпає підсліпуватими очима. Єфрейтор лементує, розмахуючи перед його обличчям кулаком. Очкарик береться за скриньку. Серце моє рветься з грудей: я відчуваю — щось зараз відбудеться.
Незабаром вони всі хапаються за ремені скриньок. Єфрейтор, лаючись, трюхикає до хлівчика по казанок. Очкарик одну скриньку завдає собі на спину, другу — довгувату й меншу — бере за шкіряну зачіпку. Найбільшу кидає на себе Енгель. Поспіхом підхоплює на свої плечі майже кубічну зелену єфрейтор. Але на снігу залишаються ще дві. Єфрейтор оглядається на нас. І тоді — о диво і підлість! — з призьби підскакує Сахно. Я навіть не розумію куди. Мабуть, не розуміють цього і німці. А він без жодного слова хапає одну скриньку, потім другу і обидві різким рухом чіпляє собі на праве, здорове плече. Єфрейтор зненацька роззявляє рота, а потім чимдуж ляскає Сахна по зігнутому під тягарем плечу.
— Гут, капітан!
І регоче.
А я видихаю все, що в мене було в легенях, і переводжу погляд угору. Я не дивуюся, не обурююся. Мої відчуття вже мало що сприймають. Я вже все пережив. Я тільки дивлюся в небо.
Там прорізалася і блищить самотня маленька зірочка. Вона, мабуть, над самим Кіровоградом, до якого я не дійшов. Багато хто не дійшов. Цікаво, скільки тисяч жителів у тому місті? Чи вийде хоч по одному на забитого? Добре було б хоч хвилину поглянути на його вулиці. Напевно, колись там будуть рости квіти, зеленіти тополі й акації. І гулятимуть хлопці з дівчатами. Люди будуть дивитися кіно, пити пиво, їсти морозиво. Зірка в небі гойдається і розщеплюється на дві, три. Смугою затягує погляд. Це мороз. Він, здається, мене добиває. Мабуть, мене скоро не стане. А той житиме. Буде жити. Він пересилив свій шок. І я думаю: недарма кажуть, що війна любить кмітливих. Хто раніше здогадається, той і переможе. Він здогадався вчасно. Там він був зразковий штабіст. Тут буде зразковий полонений.
Усе інше доходить до мене наче з іншого світу. Німці зручніше приладнують скриньки. Потім наспіх закурюють і відходять у ворота. Я все це чую. Але я бачу тільки ту дрібнесеньку зірочку в зеленкуватому блакитному небі. Вона блимає, скаче, переливається відблисками, розсипається на дві, чотири і колючими осколками ворушиться угорі. Повіки змерзаються, і я заплющую очі.
Здається, німці мене залишають.
Однак у воротах вони раптом спиняються. Я чую голос єфрейтора. Спочатку тихий, потім із владним відтінком наказу І зараз же різкий скрип чобіт на снігу. Цей гострий скрип болем пронизує мою голову і обривається.
Я розплющую очі.
Згорбившись під скринькою на спині, переді мною стоїть Енгель. Він нерішуче, наче боячись, зазирає мені в обличчя. У нього напружено-прихований погляд. І я раптом здогадуюсь, чому він повернувся. Я знаю. Іншого я не чекав.
Але чому Енгель?
На руках я відкидаюся від призьби. Упершись у землю підбором, повертаюся до нього обличчям.
— Ти?
Енгель відступає на крок і тремтячими пальцями береться за рукоятку затвора. З натугою закладає в патронник і белькоче:
— Ес тут мір зер ляйд.
Я розумію. Він просить пробачення. Це незбагненно. Цього не уявити, не зрозуміти. Це жахливо. Чи бачили ви таких убивць? Чи читали про них у книжках?
— Ес тут мір зер ляйт. Абер іх габе бефель! [20]
Ну, зрозуміло, він має наказ! Це вже знайоме. Це незаперечно
Ну, то що ж! Треба кінчати. Я не заплачу. І просити даремно. Руками я роздираю на грудях шинель. На, стріляй, гаде! Поціляй у саме серце. Щоб довго не мучитись! Я вже не в змозі терпіти.
— Беайльт ойх! [21] — кричить з вулиці єфрейтор. Виявляється, вони пішли. Йому тепер їх наздоганяти. Вони поспішають. Може, через годину тут будуть наші? Ця думка перевертає в мене всі почуття. Мені до сліз стає образливо.
— І ти мене заб'єш? — кричу я в розгублені, підсліпуваті очі Енгеля. — Ти в мене вистрілиш?
У моїй душі раптом розгоряється маленька зірочка надії. Я ж його не забив. Я його захищав. Невже він не згадає цього?
На одному коліні я відповзаю од призьби до Енгеля. Він на крок відступає. Він наче боїться мене і чомусь оглядається. Очі його збентежено округлюються. Рукою він знов шарпає рукоятку затвора. З карабіна пружно вискакує патрон і падає на сніг.
— Іх габе бефель,— переривчастим голосом, наче виправдовуючись, каже він і квапливо відступає ще на два кроки.
Постріл, як грім, бахкає в обличчя червоним полум'ям, відкидає мене в сніг.
Якийсь час я потім ще чую незрозумілі лункі удари під собою — тук-тук-тук... Я не знаю, що це — його кроки чи прощальний стук мого серця. Однак вони стихають і потім зовсім завмирають.
37
— Громадянине! Громадянине! Ану, вставайте!
— Чого розляглися? Не вдома.
Поміж лавами ходить чергова з червоною пов'язкою на рукаві, а з нею міліціонер. Вони будять пасажирів, бо спати в залі не дозволяється. Жінки, дядьки, хлопці, крекчучи, сопучи, встають. На їхніх пом’ятих обличчях сонне незадоволення.
Після безсонної ночі тупо болить голова. Треба б ковтнути таблетку, але аптечний кіоск, звичайно, ще зачинений. У величезних вокзальних вікнах синя прозорість вранішнього неба. Зароджується травневий погожий ранок.
Хлопця на лавці біля мене вже немає, мабуть, пішов своєю дорогою. На його місці сидить знайома ще з ночі жінка у квітчастій хустці. Підперши рукою щоку, вона зосереджено дивиться в підлогу. Видно, як і я, також не склепила очей за ніч. З другого ряду лав до нас причалапує рання пташка — мале дитятко з брязкальцем у руці. Широко поставивши кривуваті ніжки, довірливо дивиться на мене, потім на жінку. Вираз обличчя в тієї не міняється. Малятко, неспритно повернувшись, швиденько тюпає за лаву. Нас воно побоюється.