— Він же ні в чому не согрішив проти них, він же їх вигороджував, — тихо заплакала Анеля, і Буров не стримався:
— Але ж повісили! А його випустили. Чому?
— А хто ж їх знає чому...
— Так не буває.
Сущеня при тих його словах відштовхнувся від стола, стукнув великою долонею по стільниці.
— Та нехай, Анелю. Що говорити! Доля...
— Так, — непевно сказав Буров і підвівся з лави. Поки не почалося щось гірше, ту розмову треба було кінчати. — Ходім!
Він вийшов на середину хати, трохи затягнув ремінь на шинелі. Сущеня сидів за столом, як мертвий, навалившись грудьми на стільницю. Здавалося, він і не чув тих слів Бурова, але незабаром здригнувся, рвучко налив ще собі з пляшки й одним ковтком спорожнив склянку.
— А чорт із ним! Пішли!
— Куди? — схопилася Анеля. — Куди ти його? Куди?
Вона заридала — не голосно, але стільки було в її плачі страждання і розпачу, за нею заплакав малий, і Буров уже злякався, що вони, не дай боже, підіймуть на ноги півстанції. Правда, Анеля швидко затиснула руками рота, заплакала тихіше, потім підхопила на руки малого. Сущеня накинув на себе ватянку:
— Ходімо. Оце...
Ніби щось пригадавши, він повернувся, швидко поцілував жінку і рішуче ступив до дверей. Його тремтячі пальці наосліп бігали по грудях, шукаючи гудзиків, щоб застебнути ватянку.
— Куди це ви? — знов уже вдруге схопилась Анеля і заголосила так, що Буров відчув, як у нього кров стигне в жилах. Бурова пойняв страх.
— Не треба, — сказав до жінки Сущеня. — Ми ненадовго. Ти не плач, заспокойся...
Він намагався говорити тихо, з наболілою добротою в голосі, це подіяло на жінку, вона на хвилю змовкла. Її вуста безгучно сіпались, а очі з недовір'ям уп'ялися в обличчя чоловіка, намагаючись дізнатися про те, про що вже неможливо було не здогадатися.
— Тут в одній справі треба, — збрехав Буров, хоча від цього розставання недобре стиснулося серце. — Скоро прийде.
Пригортаючи до себе малого, вона вже з усієї сили впивалася очима в Бурова, який тупав на порозі. Йому дуже не терпілося скінчити все це і вийти надвір.
— Прийду, авжеж, — спокійніше підтвердив Сущеня.
— Так оце ж... Як же ти?.. Нічого не взяв, — стрепенулась Анеля. — Оце ж ти хоч сала візьми...
Мабуть, вона все ж повірила, випустила з рук малого, кинулася до столу, почала метушливо різати хліб, сало, загорнула все в якийсь папір, подала чоловікові.
— Ось, перекусіть. А то ж як, коли не ївши... І цей... Цибулину дати?
— Ет, не треба, — махнув рукою Сущеня, другою байдуже запихаючи пакунок у тісну кишеню. Анеля знов насторожилася:
— Ти ж любив, щоб із цибулею? — напружилася вона, перестаючи витирати очі, готова знову заплакати.
— Коли любив, так візьми, — сказав Буров. — Авжеж, дай і цибулину. З цибулею смачніше. Як сало, то добре з цибулею.
Десь під припічком вона знайшла пару цибулин, одну тицьнула до рук чоловікові, другу подала Бурову, той узяв, похвалив цибулю.
Анеля трохи заспокоїлася, скидалось на те, що зовсім повірила їм, хоч усе ще була напружена від хвилювання чи настороженості і раз по раз витирала очі. Хоч уже й не плакала.
— Коли затримаюся, мийтеся без мене, — сказав Сущеня.
Вони вийшли з хати — Сущеня попереду, Буров за ним. Надворі вже стемніло, дув різкий вітер, але дощу не було. Сущеня зробився якимсь одчайдушно-різким у рухах, рішуче ступив з ганку і спинився на грузькому дворі.
— Куди?
— Туди, туди, — показав Буров у бік дровітні. Господар, хитнувшись, зробив кроків із п'ять і спинився:
— Лопату взяти?
— Візьми, що ж, — подумавши погодився Буров. Він пильно стежив за Сущенею, який, перебравши у стрісі якісь палиці, витяг з-під них заступ.
— Що ж, сам розумієш, — тихо, ніби винувато мовив Буров. — Коли видав...
Сущеня різко повернувся до нього, — Буров від несподіванки аж відхитнувся, — і з приборканою люттю кинув йому в обличчя:
— Я не видавав!
— А хто ж видав? — спинився Буров.
— Не знаю, не знаю!!
— Але ж тебе випустили?
— Випустили, сволота, — розпачливим шепотом видихнув Сущеня і зовсім уже понуро додав: — Краще б повісили.
Разом!
Останні слова він кинув через плече, ніби з рештками слабкої надії виправдатись. Але тепер яка користь із того виправдання, подумав Буров, хіба ж він слідчий? Буров не слідчий, він виконавець вироку, а вирок цей людині винесли там, у лісі, тож чи йому переінакшувати його. Проте як було й виконувати, коли виконавець завагався в своїй правоті, — якась вона не така виявилась, ота його правота.
Часу, однак, у них мало, навіть зовсім не було часу. Тим більше, Буров відчув, що він просто може захряснути у цій заплутаній сущенівській проблемі і провалити завдання.
Вони швидко обійшли купу дров і повернули до дровітні, де тупали у темряві двоє коней і стирчала задубіла постать Войцика. Той віддав Бурову повід його кобили, і вони шпарко пішли стежкою до лазні — Войцик попереду, Буров позаду. Між ними йшов із заступом у руці Сущеня. Дивно, але Буров анітрохи не боявся його, не думав, що він може втекти чи навіть, повернувшись, сіконути по голові заступом. Він не так розумів, як відчував, що Сущеню щось стримує від ворожості до них обох, хоча, звичайно, той не міг не тямити: справа його кепська. Правда, на всякий випадок Буров підсунув кобуру на ремені, непомітно розстебнув її язичок. Карабін він ніс на плечі і весь час напружено гадав: де? Де йому розквитатися із цим чоловіком, щоб скинути із себе гнітючий клопіт і знайомими шляхами-стежками повернутися вночі до пущі. Щось, однак, заважало йому, якась непевність через обставини, чи що? Усе ж на їхньому шляху була річка з незручною кладкою, через річку якось треба було перебратися на той бік. У полі, під лісом, думалось, буде трохи вільніше, ніж на цих городах, під носом у поліцаїв. Не признаючись собі, Буров зволікав, відсовуючи кудись ту останню мить. Щось у ньому ще не визріло, щоб зробити все остаточно, швидко і рішуче.
Річку цього разу подолали трохи спритніше, ніж недавно, — Войцик виліз на коня і поволі переїхав біля кладки, по кладці на той бік спритно перебіг Сущеня. Щоб не мочити ніг, Буров так само переїхав на кобилці, і вони опинилися на трав'янистому березі за верболозом. Буров ще нічого не вирішив, а Сущеня цю коротку затримку, мабуть, зрозумів по-своєму.
— Ну що ви... братці! — майже заблагав він. — Берег же заливає... Торфовище тут...
— А ти що, пісочку схотів? — без виразного, однак, наміру сказав Буров.
— А хоч би й пісочку! Все ж краще, сам розумієш... Доведеться колись і самому...
— Пісочку? — сказав Буров, подумавши. — Ну, хай, поїхали. У сосняку, там пісок.
— Ну, хоч і в сосняку, — тремтячим голосом погодився Сущеня.
У полі було дуже вітряно і темно, особливо в долі, на мокрій чорній ріллі, тільки збоку, на захмареному світлуватому тлі, трохи витикалися прирічкові кущі, а далі, за полем, чорніла стіна сосняку, там був ліс, звідти вони приїхали сюди ввечері. Буров скерував у той бік кобилку, і вони поїхали через грузьке від дощу поле; Сущеня із заступом на плечі широко ступав поруч. Він не відставав, намагаючись іти врівень із Буровим, ніби навіть намірювався щось сказати, та лише сопів стомлено, майже знеможено. А Буров, похитуючись на гострій хребтині, думав, що, мабуть, треба наважитись, набратися впевненості, суворої рішучості. Мало що він каже: не винуватий, але ж факти! Усі факти якраз проти нього, і з них найжахливіший той, що хлопці погинули, а його випущено. Ну чого ще треба, яких доказів? Гайки розгвинчували разом із цим ось бригадиром путійців, він навіть не заперечує того, а чому випустили, пояснити не може. Не знає! Та задурно не випускають, це зрозуміло кожному. А той знає одне твердити: не винуватий, не видавав нікого, — але ж от іде! Знає ж, куди ведуть, і навіть узяв заступ, а йде. Не втікає, не сперечається, а йде. Чи йшов би з такою покорою не винуватий?
А може, і йде такий покірний, що не винуватий?
Чорт його зна, думав Буров, болісно розуміючи, що все в його голові переплуталося, що хоч скільки думай — все одно чогось не второпаєш, — так усе скаламутила ця жахлива війна. Чи, може, він, Буров, чогось не знає? Хоча що б тут змінилося якби й знав усе. Він же приїхав сюди не за тим, щоб розбиратися чи щось зрозуміти, його діло зовсім просте — застрелити зрадника. Щоб іншим було наукою, щоб знали, як партизани карають тих, що відступилися від своїх, прислуговують німцям. А таких розвелося! Хоч би й тут, у Мостищі, різного наброду, — скільки вони вже перестріляли, перебили, перевішали. Ні, вагатися не можна, треба рішучою рукою викорінювати погань.