Тепер ось той Сущеня...
Кінь старанно споживав травицю в темряві біля канави, дорога лежала пусткою, трохи поблискуючи грузькими кривулями колій. За полем на станції взялися валувати собаки, там же, десь на подвір'ї, блиснуло червоне світло, — мабуть, із сіней. Там тепер тепло і ситно, варять на вечерю бульбочку, подумав Войцик, а тут, на тобі, ковтай слинку та мерзни на цьому узліску. Він усе чекав пострілу з боровини, після якого вони відчули б себе вільніше і поїхали б потемки до Зубрівки, де були свої люди і де можна було б відігрітися, поїсти, переночувати. Минула, мабуть, уже година, а пострілу все не було, і Войцик відійшов від сосни, потупав закляклими ногами — ноги зовсім задубіли. Він наставив комір вогкої суконної чумарки, глибше, на вуха, насунув кепку і тільки знов прихилився до дерева, як почув на дорозі голоси — якраз там, де тупав біля канави його зголоднілий кінь. Біля калюжі стояли вже дві підводи (і звідки вони взялися?), і з них мовчки сипалися люди — чоловік, мо', із шість, які крадькома, урозсип шаснули всі за канаву — в підлісок. Один зовсім близько пройшов біля сосни, — Войцик завмер і навіть дихати перестав, провів поглядом його темну постать з рушницею в руках і навіть зауважив, як він високо ставить ноги, мабуть, щоб не дуже шурхотіти засохлим, здерев’янілим бур'яном при дорозі. (Як на біду, з боровини донеслося кілька слів, видно, Буров щось там казав Сущені). Спочатку змертвілому Войцикові здалося, що ця постать суне просто на нього до сосни, але вона мовчки і тихо подалася в підлісок. Тоді Войцик ураз опритомнів і, пригнувшись, кинувся за сосну, а потім по узліску далі. У цей час іззаду вже пролунали гавкіт, крик і постріли, — пружні хльосткі удари їх полоснули по гілках чи не над самою головою Войцика. Ламаючи бадилля, Войцик біг, як очманілий, пригинався до самої землі. Потім трохи розігнувся, очевидно, зрозумів, що стріляють не по ньому, — кулі, чути було, свистіли у напрямку насипу, там же осідав крик чи, може, лайка, — задиханий Войцик мало що міг розібрати
Унизу, якраз біля заболоті з вільшняком, він знеможено припинив свій біг, наслухаючи, чи не почує де Бурова. Але Бурова ніде не було, довкола стояла тиша, поступово змовкли і постріли на боровині. Що там сталося? Але що ж могло статися, коли наскочили поліцаї, мабуть, забили Бурова і визволили Сущеню — варто було його волочити в цей ліс! Мабуть, жінка збігала до коменданта, той і послав доганять... Ну, треба було йому починати з тою могилою! Тепер у ту могилу Сущеня сам кине Бурова. Зрештою, може, так йому і треба, дурневі.
Гірше, що він, Войцик, зостався без коня, якого тепер, напевно, підібрала поліція. А може, і не підібрала, може, він там пасеться і, виждавши, можна буде його взяти? Ця думка примусила його наблизитися до дороги — не тієї, польової, де його спіткала біда, а до лісової, якою вони надвечір їхали сюди. Доріжка тихо і сонно лежала поміж двома темними стінами з хмизняку і сосен, угорі світлуватою щілиною виднілося хмарне небо. Щоб краще чути, Войцик зупинився і затамував подих, здалося, ніби від боровини донеслися голоси.
Але коли він прислухався уважніше, голоси пропали. Може, ті вже поїхали? Забрали забитого Бурова і поїхали на станцію? А коли залишили там засаду — це в тому випадку, коли Буров утік? Зрештою, на чорта йому боровина, йому потрібний був кінь, а його кінь лишився біля дороги, там, де стояли дві їхні Підводи.
Трохи постоявши, пильно вслухаючись, Войцик ще поміркував і пошкандибав трав'янистою лісовою доріжкою до недалекої польової. Поблизу від неї він зупинився, послухав і знов пішов, ступаючи широко, однак обережно. Біля гіллястої, розлогої ліщини вибрався на узлісок — підвід на дорозі вже не було. Значить, вони поїхали. Чи, може, від'їхали кудись в інше місце? Але не було ніде й коня. Він ще послухав, поозирався: шумів гіллям вітер, почав накрапати холодний дощик; станція вдалечині вже затихла. Коня таки не було. Ну, звичайно, подумав Войцик, коня вони не могли обійти, коня вони прихопили із собою.
Він ще раз зі злістю пом'янув цього недотепу Бурова і те, як нерозумно той потурав Сущені. Подумав, що, мабуть, немає вже ніякої рації марно стирчати тут, у цьому проклятому лісі, треба, поки не розвиднілось, подаватися в Зубрівку і далі в їхню партизанську пущу. Із завданням нічого не вийшло, завдання провалили, хай посилають інших. У всякому разі, вини його не було ніякої, у всьому винуватий Буров.
Цю лісову доріжку він трохи пам'ятав з учорашнього, поселень поблизу ніби ніде не було, і, либонь, йому можна поки що не боятися. Хіба далі десь були невеличкі Бабичі, але Бабичі можна обійти, і Войцик жваво покрокував тією дорогою; приємно зігріваючись під час ходьби, він усе ж відчував у душі гіркоту від невдачі — поїхали двоє на конях, вертається один пішки. А головне — не знати, що сталося з Буровим. Як він розкаже про це в загоні?
Однак у непривітному лісі доріжка стала примітнішою, він уже сліпо не збочував із неї і не натикався на сучки підліска. Здається, починало дніти, нічний морок туманною вогкістю витискався геть із лісу, осідав у гіллі сосен. Як завжди, ранок ніс трошки бадьорості після нічного безсоння. Войцик заспокоївся, зігрівся, однак не втрачав пильності, ступав тихо і зненацька почув обережний сторонній звук. То був тріск гілля під ногами, — напрактикованим слухом Войцик точно це визначив. Він затаївся біля молодої сосонки, послухав і незабаром побачив, як неподалік у гущаку, якось дивно, непевно ступаючи, хтось крадеться — чи не ведмідь, бува? То йде розгонисто і прямо, то ніби завмирає, оглядаючи шлях і прислухаючись.
Ось він сховався за розлогою ялинкою з опущеним додолу гіллям, вийшов ізнов. І Войцик швидше здогадався, ніж побачив у напівтемряві, що це людина щось на собі несе. Чи не другу людину?
Невиразна ще здогадка ворухнулась у свідомості Войцика, і він нерішуче зійшов з дороги, тихо гукнув:
— Буров?
Чоловік, видно було, знерухомів, вдивився в нього, але ноші не кинув, тільки випростав з-під неї голову й озвався: