— Товариш Войцик?
— Войцик, ага. А ти...
Уже щось починаючи тямити, Войцик сповільненим кроком ішов по м'якому моховому килиму до нічного зустрічного. І перед ним усе більше випливала з напівтемряви кремезна постать Сущені з гвинтівкою на шиї, якої той, однак, не поспішав хапати в руки і цим трохи заспокоїв Войцика.
— Зустрілися, називається? — без злості, швидше понуро сказав Войцик. — Що з Буровим?
Бурова таки дуже поранило: куля пробила бік навиліт, і він повільно спливав кров'ю. Він знепритомнів, розчинився в болю, який нестерпною пекельністю охопив тіло, серце захлинулося, і Буров провалився у тяжкий світ марення. Однак ті його муки були зовсім інші, ніж наяву, там він терпів більше душею, а фізично відчував себе дощенту знеможеним, з ватними ногами, з такими ж позбавленими сили руками. Однак він тримався ними за борт кузова своєї полуторки, яка котилася під укіс по дорозі до Заліського озера, де був місток через протоку в друге, менше озеро. Але вся біда в тому, що місток зник якимось дивним чином: на берегах навіть не залишилося й сліду від нього, полуторка, розігнавшись, набирала швидкості, і він не міг видертися в кузов, щоб якось спинити її. Чому вона покотилася, того він не знав, може, не поставив на гальма, а може, там хтось керував нею, але так чи інакше незабаром машина повинна була перекинутися з обриву.
Буров стогнав, кричав, та крику його не чув ніхто, хоч ішли і їхали люди, але це були незвичайні люди, ніби військові, проте у якійсь незнайомій формі, у рудих шинелях — японці, чи що? І всі вони були в окулярах на плескатих обличчях і вдивлялися в нього, але жоден не допоміг йому. І ось нарешті машина полетіла з обриву, і він разом із нею. Тільки в протоку вона не впала, піднялася в повітря, його ноги відірвалися від землі, і той їхній політ несподівано здався м'яким, плавним, навіть приємним, коли б не острах перед висотою.
Земля віддалилася, зникла, довкола теплий лагідний простір, у якому прогарчав чийсь голос і стих. Здається, голос щось питав, але Буров не міг зрозуміти, хто і про що питається, оце змушувало його страждати, як і ще одна обставина: навкруги стало темно, і він занепокоївся, як же в темряві спуститися йому на землю з неввімкнутими фарами?
Справді, довкола було темно і холодно, він лежав на землі, це вже точно, але без машини. Його полуторка десь зникла, і чийсь інший голос тихо, зовсім по-земному питався: «Ти живий, га?»
Він хотів сказати, що живий, але не зрозумів, де він і що з ним сталося. Чому він лежить? І хто це поруч? Здається, повинен бути Войцик, з ним же вони поїхали у Мостище... Чого вони їхали у Мостище?.. Ах, забити зрадника. Вони, здається, ще і тепер їдуть, тільки чому так темно і чому він так недоречно розіп'ятий — висить десь на руках, а ноги часом волочаться по листяному долу, ноги ватні, без сили, а під щокою щось тепле, м’яке і пахне людським потом...
Тільки ж куди пропала полуторка?..
...Ах, його полуторка, бита, нещасненька вантажівка марки ГАЗ-АА! Скільки він намучився з нею, скільки його сподівань народилося і перегоріло на цій машині, і як усе недоречно скінчилося...
Про машину він мріяв давно, може, з того осіннього дня, як уперше побачив її на станції, — це приїхали якісь експедитори з Вітебська, і вона стояла біля привокзального скверика, — могутня тритонка на величезних гумових колесах. У її затишній, заскленій кабінці сидів шофер з великими окулярами під козирком; обіпершись на кермо, він позіхав, мабуть, когось чекав. Троє містечкових друзів-гультяїв спершу вглядалися в машину, потім, підійшовши ближче, помацали її тугі гумові колеса, дощаний кузов, підніжку. Дуже хотілось їм подивитися, що в кабінці, але вони боялися дядька шофера, який усе крутив головою та барабанив пальцями по чорному бублику-керму. Миколка Буров не зводив з його обличчя закоханого погляду і, мабуть, тим-таки домігся свого: шофер повернув голову і спитав ліниво, але із жартівливою добротою в голосі: «Що, хочеш піпікнути?» —«Хочу»,— раптом сказав Миколка, і той широко розчинив кабіну: «Ану, залазь сюди». Хлопець із тремтячим серцем скочив на підніжку, шофер посунувся на м'якім сидінні, і він вмостився поруч, обома руками охопивши ковзкий кругляк керма.
Йому уявилося, як вони ідуть — далеко і шпарко, і поруч сяють у захопленні хлоп'ячі погляди, усі шалено заздрять йому. А тут ще шофер каже: «Ану, натисни на оце!» — і показує на чорний гудзичок посеред керма. Миколка натиснув і відразу ж здригнувся від несподіваного рику, що погрозливо виник із залізного нутра машини. Шофер, засміявшись, поплескав його по плечі: «Не лякайся, підростеш — на шофера вивчишся!»
Миколку Бурова того листопадового дня ніби підмінили, автомобіль став його мрією, він пильнував кожну машину на вулиці, хоч їх було мало, і йому ще, може, разів із чотири пощастило бачити їх — переважно на станції, біля вантажного двору. Ще років через чотири, коли він підріс, на машині став працювати дядько Гнат, батько його однокласника Стася, і тут уже Миколка весь вільний час пропадав на садибі друга, пильнував його батька, як той приїздив на обід, і вони мали нетривалу можливість посидіти в теплій, напеченій сонцем, але такій затишній кабінці. Стась не дуже захоплювався машиною, йому подобалися кролики, яких було чимало в їхній повітці і які зовсім не цікавили Миколку. І коли якось улітку дядько Гнат узявся за ремонт своєї тритонки, його першим добровільним помічником став Миколка. Спершу він обтирав від бруду ресори, потім мив у гасі болти та гайки, помагав дядькові Гнатові розбирати задній міст — де ключ потримати, де подати шплінт і шайбу, а то й підлізти рукою туди, де не пролазила рука дорослої людини. Потім вони тиждень порпалися у двигуні, і дядько Гнат пояснював хлопцеві, навіщо потрібні поршні і шатуни і як вони обертають колінчатий вал, як передається його енергія, звідки і куди йде електрика і як вона запалює пальне в циліндрах. Миколка був хлопець тямущий і запам'ятовував усе до дрібниць — дякувати богу, вже вчився тоді в сьомому класі. Правда, потім у тій шоферській освіті настала перерва, — років зо три він робив у ліспромгоспі, зате, призваний на військову службу, відразу ж; попросився в автошколу: сказав командирові, що знає будову автомобіля, треба лише навчитися їздити. Командир трапився добрий, і місяців за чотири молодого червоноармійця Бурова зарахували до автошколи, де він виявив неабиякі здібності і після закінчення одержав шоферські права та по два трикутнички в петлиці. Потім він уже ні про що інше не мріяв, як отримати машину і їздити на ній хоч до скону життя.
У житті, однак, усе сталося не так гарно і не так щасливо, як він мріяв. Після демобілізації повернувся додому, у містечко, але машин у районі було лише чотири, і на всіх сиділи водії. Йому машини не вистачило, і він став чекати. Щоб було із чого їсти хліб і утримувати матір із сестрою, найнявся вантажником у райпо, там він із рік тягав міхи і скрині, вантажив і розвантажував свої і міські машини. Якось навесні тимчасово підміняв на тритонці Хвастовського, коли той захворів і старенька АМО лишилася без водія. Але Хвастовський незабаром одужав, і Буров знов мусив податися на обридлий йому склад, вантажити заготовлену за літо кору лози й крушини. І він чекав, уперто і настійливо, з розпачем і надією, аж поки одного разу під осінь голова райпо Падабед не покликав його в контору і не наказав їхати у Вітебськ на верстатобудівний: робітники-шефи виділили їм вантажну машину. Одержавши документи, Буров, ніби на крилах, полетів у Вітебськ. Із вокзалу на завод він ішов пішки і був сам не свій від радості, не завважив ні міських домівок, ні трамваїв, ні пішоходів, — в уяві сяяла така новенька, зграбна вантажівка, що він готовий був нести її на руках до свого райпо. Звичайно ж, він незабаром поїде на ній по шосе, буде обганяти, доганяти вози, і всі дивитимуться, як хвацько і спритно він керує машиною. Ну, звісно, він не лихач, він не ганятиме машини дурно, він шануватиме двигун, не перекручуватиме його, боже борони, не перегріватиме, він уже знає чимало всяких шоферських секретів: що подужав сам із підручників, чогось навчили на службі, а що почув від старших напрактикованих водіїв. Він тільки боявся, щоб не сталося помилки, щоб на заводі не завернули його назад — він уже знав, що можуть причепитися до документів або сказати, що запізнився й автомобіль передали комусь іншому, організації якійсь чи колгоспу.