— Молодший,— звертається до мене.— Ти це, ось що...
Я дивлюся на старшину, він, згори зиркаючи в усі боки, щось вирішує:
— Ти ось що... Веди їх. А я... А я підскочу в батальйон. Забув одне діло.
«Що ж, підскакуй. Мені що? Тільки ніякої справи в тебе там немає. Просто ти злякався, писарська твоя душа»,— думаю я. Кротов, недобре блиснувши очима, оглянувся, але змовчав. Шашок мерщій завертає коня і пускає його чвалом.
— Наклав уже...— чмихає Кротов.— Ну й чорт його забирай! Без нього легше.
Німці, видно, все-таки щось зрозуміли з нашої заминки. Передній, в окулярах, не повертаючись, щось буркає заднім двом, і чорний з виразним зацікавленням поглядає у темну далечінь. Пильніше стежачи за ними, я правою рукою намацую рукоятку затвора.
Так ми проходимо з кілометр чи більше. Ніде нікого; поблизу, здається, ніякого підозрілого руху. Кротов рішуче спльовує на сніг:
— Цим тиловикам завжди чорти сняться. Такий уже на...
Він, очевидно, хотів сказати «народ», але на півслові завмирає і несподівано спиняється. Я мало не наскакую на нього ззаду, і тут виразно, хоча й не зовсім реально (від несподіванки, як у поганому сні), бачу попереду людей. Чоловік із п'ять стоять у кукурудзі, вдивляючись у наш бік. Поруч темніє якась невиразна пляма — купа кукурудзи чи якийсь кущ? Трохи далі друга, а там ще й ще.
Але я так і не встигаю зрозуміти, що це. Я чую лише, як, здається, недоречно різко сіпнувся біля мене Кротов. Потім з його грудей виривається якийсь придушений крик, і старший лейтенант, дуже пригнувшись, мов дикий звір, кидається вбік. Я не можу збагнути, в чому річ. Збентежений, стежу поглядом за Кротовим, і тоді бачу, як один з наших німців ошаліло біжить у кукурудзу.
— Стій! Стій! Стій! Ох ти!..
Це Кротов. Кинувся за німцем, рве з кобури пістолет, але той зачепився і не виймається. Або мені так здається... Кротов падає на коліна в сніг, пробує підвестися, і тоді перша тріскуча черга прошиває довкола повітря. Я падаю в колію, торгаю рукоятку затвора. Попереду, в кукурудзі, щось спалахує. Вибух стьобнув в обличчя снігом і осліпив. У останню мить в очах майнула рука Кротова з відставленим ліктем. У ній пістолет. Затим вогняна пляма гасить мій зір. Однак за мить я бачу поперед себе поплутані стебла кукурудзи, що виросли на півнеба. У них висить низький місяць, і під ним дві постаті. Одна нерухомо лежить у колії, а друга, падаючи і підхоплюючись, біжить у кукурудзі, кудись убік від нас і від німців. «Утечуть!» — промайнув страх, і я, не цілячись, натискаю на спуск. Автомат дрібно здригається, і це повертає мене до реальності. Навкарачки я кидаюся в інший бік колії. Німець попереду також підскакує і, пригнувшись, широко плигає кудись у рідкі стебла. Я здушено кричу: «Назад!» Він перелякано кидається в інший бік. Але я, зробивши кілька стрибків, наздоганяю його і падаю майже поруч. Важко дихаючи, він лежить, вдивляється в мене і чекає. Одяг його і голова геть засніжені. Я скинув на приціл автомат і зі стишеною люттю гукаю:
— Назад! — Полонений ураз підводиться на коліна і швидко повзе поміж кукурудзяного бадилля. За ним, пригнувшись, поспішаю і я. Ззаду чути тривожне німецьке герготання. Кротова немає. Мерзле туге стебло плутається під ногами, б'є по голові. Але ж воно і трохи ховає нас, і ми відбігаємо від того місця, де нас застала черга. Нас лише двоє. Той, у колії, так і не підвівся. Я не знаю навіть, котрий це з них, як не знаю й того, хто повзе зі мною, незрозуміло, де Кротов. На хвилину я спиняюся і слухаю. Здається, ми трохи відірвалися від німців, і тоді з кукурудзи вихоплюється крик:
— Хальт!
— Хальт!
— Хальт, рус!..
І черга — одна, друга, дві зразу. Ми падаємо і по крихкому снігу знову кидаємося вбік. Моя увага роздвоюється — одночасно я ловлю все, що загрожує нам ззаду, і не відпускаю від себе німця. Він крутиться, як вужака, повзе. І я так само звиваюся, перевертаюся, повзу, щоб не відстати від нього.
У кукурудзі тим часом лунає одинокий пістолетний постріл, і потім знову приглушені відстанню крики німців. І зразу ж мене спиняє чомусь хрипкий, але злий крик Кротова:
— Ні! Ні! Сволота!
І знову слабкий пістолетний постріл, потім другий. Третій, мабуть, накриває черга, і все там стихає.
«Що ж це? Як же це? Чому так?» — як у лихоманці починають бити мене розпачливі думки. Виваляний геть у снігу, я розпластуюся поміж мерзлого бадилля кукурудзи. Переді мною лежить німець. Я лише тепер впізнаю, що це той очкастий у мундирчику. Однак окулярів у нього вже немає, він задихано сопе і широко моргає своїми білястими війками. Я спинаюся на ноги і відразу присідаю від болю в ступні. Поранений! Приголомшений, ще не усвідомивши повною мірою того, що сталося, я, однак, виразно відчуваю: це непоправна, велика біда. Треба відразу щось зробити, треба якось протидіяти. Нога в мене стає важка, щось гаряче, навіть гостро-пекуче розповзається по ступні. У чоботі мокріє. «Ну, от і все!» — стискає серце єдина думка. Але вона протверезила від страху, і я розумію, що небезпека ще не минулася, що треба швидше вибиратися звідси.
Підвівшись на коліна, я налягаю на поранену ногу — чи ціла хоч кістка. Коли підломиться — тоді всьому кінець. Але нога, дякувати богу, не підломлюється, тільки болить, дуже пече. Правда, біль — не так важливо, біль ми якось стримаємо. Я підхоплююсь, пригнувшися, штурхаю автоматом німця, і ми зникаємо у величезному обширі кукурудзи.
6
Люди ідуть, ідуть, ідуть...
І я іду. Іду без мети, не знати куди, назустріч теплій весняній ночі. Вечірня притишеність високого погідного неба миром і добротою ллється в розтривожену душу. Дрібненько розсипається музика із «Спідоли». Це переді мною розміреним кроком ідуть, ніби пливуть у людськім потоці, троє хлопців. Чорні вечірні гарнітури, гостроносе взуття. Дбайливо зачесані шевелюри.
Я йду за ними і думаю про своє.
Тепер, через стільки років, можна міркувати по-різному. Хоча, признатися, я й досі як слід не розумію, як це все відбулося. Мабуть, відступаючи, німці спеціально залишили в нашому тилу танкову групу. А може, інші частини самі обійшли її у гонитві за темпами наступу. Уперед, не зважаючи ні на що, глибше у ворожий тил — було неписаним законом кожної наступальної операції. А танки залишилися. Оце вірогідніше. Важливо було оточити Кіровоград, поставити під загрозу розгрому десяток німецьких дивізій. Кому який клопіт до того, що десь у нашому бойовому порядку виникла прогалина, дірка, в яку влізли німці.
Для фронту це було нестрашно, для армії також. Дивізії було гірше. А ось нам... Для мене, небораків поранених, так само як заклопотано-безпечних тиловиків, це було питанням життя чи смерті.
Мабуть, тоді я вчинив таки неправильно. Коли б знаття, що буде далі, то треба було криком зкричати на цілий степ. Надокучати різному начальству, не зважати, що могли, сприйнявши за панікера, поставити до стінки. Відомо, паніки на фронті боялися протягом усіх років, починаючи із сорок першого. Щодо неї були грізні накази, а серед них і самого Сталіна. Підозра в панікерстві часом мала значно небезпечніші наслідки, ніж реальна загроза з боку німців. Тому, не розібравшись як слід в обстановці, командири до часу старалися мовчати, сподіваючися, що начальству швидше донесуть сусіди. Я ж у свіжому запалі несподіваної сутички про це тоді не подумав.
Людський потік із хідників уливається у величезний натовп на площі.
Тут пам'ятник.
На площі гамір і штурханина. Натовп потіснився, подався вбік, пропускаючи до пам'ятника стрій піонерів з прапором. Вінки, що пахнуть свіжою глицею, настроюють на відповідний лад, нагадують похорон, поминки. Урочиста хвилина покладання вінків. Людський гомін стишується. Гучніше гримлять марші з динаміків.