Розваживши так і відчувши, що починає нервуватися від своєї невдачі, Войцик швидко рушив назад до близької прогалини. Тим часом дощ погустішав, звідкись з-під дерев проривався різкий низовий вітер, і ніде було від нього сховатися. На прогалині Войцик ще раз зазирнув у курені. Один із них, добре обкладений збоку сосновими гілками, був трохи ціліший, і Войцик, якось невлад зі своїми намірами, пригнувся та й поліз туди навпочіпки. Справді, тут було затишніше, під боком угиналося злежане, але не дуже вогке сіно, під яким м'яко лежав товсто покладений шар моху Раптом, відчувши знемогу в тілі, Войцик приліг боком у куточку. Він не мав наміру тут ночувати — хіба спочити трошки, може, пересидіти дощ. Та й треба ж було подумати, куди йти далі. Чи, може, почекати вже тут до ранку? Уранці завжди краще починати будь-яку справу. Уранці і ще в першу декаду місяця, на молодик, як колись казала мати. Правда, він досить скептично ставився до забобонів, передсудів, правил своєї матері, неписьменної жінки, яка змалку до старості жила на хуторі і не знала нічого, окрім землі, праці та того, що кожного дня бачила навколо себе. І тільки, може, тепер, коли втратив її і сам досить намучився на війні, зрозумів, що вона щось таки знала. Мабуть, брала від споконвічного селянського досвіду, від спостережень, життєвих висновків, почуття. На жаль, її скромні знання мало підходили для цього тривожного часу, тут потрібні були знання іншого характеру, інші моральні мірки.
Вітровий пошум лісу зливався з лопотінням дощу, який таки добре розійшовся. Поруч із гілок дрібненько капало, той бік куреня давно був мокрий, тільки в цьому кутку, під гущавиною засохлих хвойних гілок, було поки що затишно й сухо. Войцик згорнувся, затиснув між ніг карабін і затих, віддався своїм невеселим думкам. Дуже хотілося їсти, але з учорашнього дня в його кишенях не було ні шкоринки, останній кусень хліба зжував, як їхали сюди з Буровим. У животі давно бурчало з голоду, все більше діймала втома. Звичайно, весь день сьогодні за ними ходили невдачі, все вони робили не так, як треба було, тепер він ще й недоречно заблукав у цьому лісі, а десь у сосняку його марно чекає Буров (якщо ще чекає) і той Сущеня... Коли вже на добрий розум, то по коня треба було послати Сущеню, той краще знав, де тут яке село. Але як було довіритися тому Сущені? Ще б привів поліцаїв, і ті взяли б обох, як зайчат. Тому пішов сам, думав, так буде ліпше. Та ліпше не вийшло... Ну, але, мабуть, уранці він щось-таки придумає. Придумати щось вдатне він умів змалку, люди казали, що був тямковитий. Інша річ, що Войцику часом бракувало твердості, чоловічої впевненості, але тут уже не його вина, — либонь, таким народився. І він знав це давно, заздрив іншим, твердим і рішучим, не таким, як сам. Бувало, завжди із захопленням поглядав на деяких керівників у районі, що мали сталевий характер і круту рішучість у взаєминах із своїми підлеглими та й простими людьми теж Сам він так не вмів, не володів такими здібностями. У ті роки, коли вони проводили суцільну колективізацію в районі, та сталева рішучість була, може, найкоштовнішою якістю кожного керівника чи уповноваженого. І коли Войцик з великими труднощами, ціною недосипання, погроз і обіцянок якось зліпив за зиму якихось чотири колгоспи, то його начальник, завідуючий райземвідділом на той час мав на своєму рахунку аж вісім. Хмелевський міг домогтися всього, що хочеш. Він не розбалакував, як деякі, не вмовляв і не гаяв часу на нічних млявих сільських зборах — він ставив питання руба, обривав незгідних, просто і навіть весело розкуркулював, і тоді кожному ставало ясно: цей свого доб'ється. І він добивався, бо чоловіком був рішучим і впевненим у тому, що робив. Варто було одного разу побачити його самовпевненість, могутню поставу, круте й масивне підборіддя щоб зрозуміти: цей керівник має великі можливості і піде далеко. Войцик же мав слабкий характер, а з вигляду... Який уже вигляд у хирляка-недоростка та ще хворого на виразку шлунка.
Так, Хмелевський аж три роки був його начальником та ідеалом керівника, і хто б подумав, що цей ідеал так ганебно скінчить. Потім уже виявилося, що знюхався з класовим ворогом, на зборах пропагував одне, а насправді робив зовсім інше і тишком шкодив владі. Правда, тоді Войцик не запримітив за ним нічого особливого, але це, мабуть, тому, що його завідуючий умів маскуватися, і вже згодом, заднім числом, Войцик почав пригадувати дрібні факти, які, аби Войцик був проникливіший, могли б свого часу привести його до певних висновків. Та не привели, і Войцик дорікав собі найперше за втрату політичної пильності. Проте тоді він був підлегим і, хоч би що робив, робив за наказом Хмелевського. А ось після арешту завідуючого ситуація змінилася докорінно, і наступний гріх Войцика був на його сумлінні.
Ще як вони працювали разом, Войцик із матір'ю мешкав у старого єврея Мозеля, просто через дорогу від домівки Хмелевського. Войцикова мати якось зійшлася із жінкою Хмелевського Катериною Іванівною, яка тоді працювала на пошті. Людина жаліслива і лагідна, мати якось привела до себе двох дівчаток його шефа — вони ціле літо без догляду товклися у дворі і часом заглядали на їхнє подвір'я. За селянським звичаєм, мати частувала їх то оладкою, то квартою молока, то яблуком із саду. Дівчатка дуже полюбилися бабці, яка давно вже сумувала за малими і навіть час від часу заводила розмову про це із сином. Але коли ж було Войцику вибрати час на одруження — у районі безліч справ значно важливіших, і до самої війни він зостався нежонатим, хоч давно вже не відчував себе молодим. Звичайно, ввечері до них забігала Катерина Іванівна, дякувала матері за дівчаток, і Войцик узагалі був задоволений, що чимось догодив коли не самому начальникові, то хоч його дружині, — це так само було непогано. Але ось після арешту Хмелевського відносини цих двох сімей змінилися, дівчатка перестали забігати до баби Фені, хоч та інколи і ходила провідати сусідку навпроти. Войцику це дуже не подобалося, правда, до часу він мовчав. Не сподобалося йому й те, як якось на початку зими мати попросила його підсобити сусідам з дровами («Сидять, бідні, у непаленій хаті, дітки хворіють, дров у хаті ані поліна»). Войцику саме мали тоді привезти три вози дров, то мати попросила, щоб кілька патиків скинули під плотом Катерини Іванівни. Їм же й так вистачить, палять вони не щодня. Не сподобалося те прохання Войцику, але він змовчав, не став нічого пояснювати матері. Та й що б вона зрозуміла з усієї складної класової боротьби, яка розгорнулася в країні? Другого дня, після того, як привезли йому три вози дров, він сказав візникові скинути три деревини біля воріт Хмелевського. Хто б тоді міг подумати, що через місяць і ця Катерина Іванівна буде там, де вже опинився її господар, колишній завідувач райземвідділом і ворог Кузьма Хмелевськйй. А Войцик потім ледве виправдався. Чого він лише не наговорив на себе: і що не зорієнтувався, втратив політичну пильність, проявив гнилий лібералізм. Мабуть, однак, відговорився, хоч і отримав догану. Гірше, що через цей випадок його не призначили на місце Хмелевського, призначили Душняка, який у сільськім господарстві навряд чи що петрав і який був робітником із Полоцька. Войцик тоді дуже розгнівався на матір, що так несподівано зруйнувала його кар'єру. Треба було їм турбуватися про тих Хмелевських. Інші не турбувалися, не співчували, не допомогли ні разу, хоч тоді, як Хмелевський благополучно керував відділом, підлизувалися до нього з усіх боків. Той випадок був для Войцика доброю наукою в житті і, може, застеріг його від багатьох інших помилок такого штибу. Хоча, звісно, твердості в характері через те не прибуло, але він прагнув її виплекати. Бо вже був навчений. Його ж злість на матір помалу почала минати, а у війну то й зовсім пропала, натомість з'явилося велике почуття жалю до неї. Але це вже зрозуміло: мати прийняла страдницьку смерть за сина, все одно як заступила його собою.