Войцика ж не було.
Сущеню все більше розбирала втома. Уже кілька разів він ловив себе на тому, що починає дрімати, тоді тривожно прокидався, вставав, махав руками, присідав і схоплювався — розганяв сон і грівся. Але це не зігрівало, втомлювало ще більше: хотілося лягти і забутися уві сні. Зовсім знеможений, він врешті не витримав і ліг поруч з небіжчиком — боком на розгорнуту полу його шинелі. Буров давно вже застиг, віддавши землі рештки свого живого тепла, але Сущені все ж здалося біля нього затишніше, навіть наче аж безпечніше. І він затих зі своїми гіркими думками, щільніше тулячися спиною до закляклого тіла небіжчика. Думав, чому йому так не поталанило в цій війні, у чім його провина перед людьми чи перед Батьківщиною, самим собою? Чому саме йому випала така нелюдська доля? Чим він заслужив її?
Вся велика сущенівська сім'я без батька, скільки пам'ятав її старший Сущеня, жила в якомусь хворобливому прагненні до правди й чистоти у стосунках з іншими — односельцями, ріднею, сусідами. У роки своєї молодості Сущеня не міг уявити, як це можна, наприклад, позичити і не віддати або навіть не позичити комусь, хто просив, коли це можна було зробити. Самі жили трудно, можна сказати, бідно, кожний пуд зерна, кожен шматок сала, якась копійчина були дуже потрібні й самим, але коли приходила до них бідна безпритульна й одинока Христина з прижитим без чоловіка дитям, Сущені віддавали останнє — кусень хліба, чи якесь ганчір'я, чи карбованця на ліки. Воно завжди було шкода, завжди не вистачало собі, але мати та баба Федора в таких випадках казали, що не можна гнівити бога, не допомогти і без того покривдженій людьми і долею. Баба Федора старанно доглядала їх — малих і потім, як уже підросли, стежила, щоб не було ніякої несправедливості поміж ними, у стосунках з іншими, сільськими приятелями та сусідами, і часом, коли що ставалося, сварила своїх більше, ніж інших, хоч часто свої були найменш винні. Або й зовсім не винні, як у тому прикрому і пам'ятному випадку з Пилиповими сніпками.
Сталося так, що дядько Пилип, який жив на другому кінці села за станцією, возив біля їхнього города ячмінь від річки і згубив чотири сніпки. Сніпки ці бачили всі Сущені, і мати, і діти, і баба Федора — вони лежали собі на стежці весь надвечірок, дядько Пилип, мабуть, ще не помітив пропажі, а як помітив і назавтра вернувся по них на стежку, сніпків уже не було. Сніпки пропали. Звісно, дядько Пилип засмутився, коли почув від Сущенів, що сніпки ніхто з них не брав, а куди вони зникли — не знають. Посумував дядько Пилип та й пішов, а в Сущенів тривога, баба Федора ледь не плаче: це ж дядько подумає на них, Сущенів. Тих Сущенів, які за життя не вщипнули чужого стручка через пліт, чужого яблука не зірвали. Увесь вечір Сущені радилися, як же їм бути, щоб уникнути ганьби. Усе ускладнювалося ще тим, що свій ячмінь вони вже обмолотили, у сарайчику не залишилося жодного сніпка із зерном. І тоді баба Федора побігла через три хати до кульгавого Дмитра, у якого й позичила чотири сніпки ячменю, і Сущеня відніс їх дядькові Пилипу, сказав, що малі, пустуючи, учора прибрали зі стежки і нікому не сказали про те. Дурна взагалі ситуація, тим більше, що ті пилипівські сніпки дійсно хтось забрав із стежки. Але підозріння все ж було відведено від Сущенів, хоч і в такий недоладний спосіб. І баба Федора сказала: «А бог із ними, тими сніпками, тепер хоч спати будемо спокійно». І все воно було б добре, якби дядько Пилип не сердився, якби у душі в Сущені не залишилася маленька скалка: хтось усе-таки скористався з тих пилипівських сніпків і з сущенівської простодушності так само. Ну, але чи вперше і востаннє? Завжди в таких випадках баба Федора чи мати казали: «Та нехай, собі спокійніше». Вони дуже прагнули злагоди в сім'ї, спокою в душі, але ось нарешті оця його історія перевернула в Сущені все догори ногами і готова була відібрати життя, не тільки спокій душі...
Жахлива та ніч тягнулася для Сущені нескінченно, він то коротко дрімав, то прокидався від холоду і тривоги, підіймав голову, слухав. Коли почався дощ, стало зовсім кепсько, від дощу тут схову не було, хіба що хвойне гілля. Уже змокрілий, він перетягнув Бурова під розчепірені гілки сусідньої кудлатої сосни, врешті наважився, зняв із нього вогку, скривавлену шинельку, сам знов приліг до нього, як до живого, і разом накрився його шинелькою. Так стало краще, принаймні не текло на обличчя, а до небіжчика можна було притулитися спиною — навіть затишно стало в ямці під сосною. І він, здається, заснув.
Спав довго чи ні — невідомо, тільки раптом почув близький дитячий крик — плач дитини, він відразу впізнав той голос,— то був його Гришко. І плач був такий розпачливий, стільки в ньому було відчаю, що в Сущені обірвалося серце, він кинувся на голос — за ріг хліва, у городчик, здалося, саме там плаче синок. Та плач почувся вже далі — за крайнім рядом вишняка в саду. Боячись запізнитися, Сущеня побіг туди, за садок, переліз через трухлявий, порослий кропивою пліт на межі з картоплинням, однак нікого там не було — плач чувся уже звідкись із подвір'я. Гришко захлинається плачем, аж заходиться від плачу, мабуть, із ним сталося щось дуже погане, і Сущеня жахнувся, що не встигне, запізниться. Попід плотом, по обніжку він рвонувся на подвір'я і, як вискочив на дровітню, вороняча зграя піднялася над стріхою; ворони всі закричали, невлад і злісно, замахали крилами, ощирили чорні дзьоби з гострими червонуватими язиками, — здається, вони готові були заклювати людину. Захищаючись, Сущеня скинув руки вгору, втягнув голову в плечі, побіг звідти, як від роз'ярілого бджолиного рою. А безпорадний, пройнятий розпачем плач Гришка усе лунав у просторі, помалу стихаючи чи віддаляючись. Потім якось усе заглухло, усе заступило невиразним напливом сну.
Поволі він, однак, прокинувся від нестерпної тривоги, яка так і не минулася ні вві сні, ні на яву, почув знайоме вовтузіння вороння поруч. Лежачи під сосною, він прислухався: ні, людського голосу або плачу ніде не було чути, тільки близько, над самою прогалиною, обурено каркали ворони, чути було, метушилися, ворушилися, перелітали з гілки на гілку, ніби чогось потребуючи від людини, і Сущеня з гнівною рішучістю виліз з-під сосни. На прогалині все було сірим і холодним від нічного дощу та туману, який важким низьким покривалом слався в сосняку, затулив небо і дальні верхівки дерев. Було, однак, тихо. Колюче гілля низько звисало додолу, вкрите безліччю дрібних прозорих краплин, і він добре змокрів, поки вибирався з-під сосонки. Кляте вороння не відступалося. Цього разу він не став махати на них руками, вибрався на широку, заволочену туманом просіку, знайшов там придатну товсту палицю, обламав з неї суччя і вернувся на прогалину.
— Геть, кляті! Геть!..
Він замахнувся палицею, вдарив нею по одній, другій сосонці, — крук неохоче звалився з вершечка, змахнув крилами і перелетів далі.
— Геть, сволото!
Войцик прийшов, коли вже добре розвидніло, а Сущеня втратив решту надії — не знав, що робити і навіть що думати. Ворон він трохи повідганяв з прогалини, але вони вперто не хотіли покинути сосняк і порозсідалися трохи віддалік, на вищих чи, може, зручніших верхівках. Чекали. Накинувши на плечі буровську шинельку, Сущеня понуро сидів посеред прогалини, чекав, дивлячись на насторожене вороння. Тут його і застав Войцик, який тихо продерся в тумані поміж рядами сосон.
— Сидиш? — запитав він навіть з подивом. Сущеня глянув на нього незрозуміло, навіть без радості. — А Буров?
— Он, — похмуро хитнув Сущеня головою в напрямку сосни, з-під якої витикалися чоботи Бурова.
— Так я і знав,— сказав Войцик.— Давно?