— Учора під вечір.
— Добре. Не треба підводи.
Войцик потупав сюди-туди по тісній прогалині, подивився на ворон.
— Бач, зібралися. Чекають.
— З учорашнього дня чекають, — сказав Сущеня і, помовчавши, запитав: — А що, воза нема?
— Воза нема, — сказав Войцик, зняв з плеча карабін, зморено опустився на землю. — У Бабичах німці.
— Ось як!.. То що ж тепер? — тривожився Сущеня. Великі руки його виразно здригнулися на колінах.
— А що тепер? Поховаємо і потупаємо. Може, прорвемося.
— Куди?
— Ну, хто куди. Я — в загін, а ти ж, мабуть, до німців хочеш? — сказав Войцик і колючим крижаним поглядом втупився в Сущеню.
— Я не до німців, — із затятою образою в голосі сказав, помовчавши, Сущеня. — Веди і мене в загін. Іншої дороги мені нема.
— У загін, ага. Там тебе чекають, — пробурмотів Войцик.
Вони помовчали. Сущеня зі стражданням в очах поглядав кудись поверх сосняка, на ворон, що там-сям чорніли в тумані. Він зрозумів натяк Войцика, сам знав, що нічого доброго його там не чекає.
— Бурова треба із собою взяти, — сказав він, ніби між іншим. — Негоже тут його кидати. Он вороння скільки.
— Коли сам понесеш, — погодився Войцик.
— Ну, понесу, чого ж...
Войцик помовчав, щось пригадуючи, а Сущеня вже вирішив у думках, що понесе. Він не може покинути тут тіло Бурова, бо... Бо з чим він інакше з'явиться у той їхній загін? Хіба що із своєю недоречною провиною. Трохи ще посидівши, Войцик устав, подивився в тумані на верхівки дерев і заквапився раптом:
— Коли так — берися. Мені ще рушницю взяти треба.
На колінах Сущеня підліз під низьке гілля пухнастої сосонки і підхопивши небіжчика під пахви, витягнув його на вільніше місце. Тіло Бурова вже задубіло і стало майже негнучким, Сущеня обережно заломив угору його руки, поклав собі на плечі. Потім із натугою встав сам, правда, ззаду йому трохи підсобив Войцик, і вони незабаром видерлися з хвойного гущака на просіку.
Уздовж усієї просіки по лісі між комлями старих сосен і в підліску курів сльотавий туман, верхівки дерев угорі ховалися в його пливучих розірваних пасмах. Видно було недалеко, може, на півсотню метрів, і, трохи пройшовши просікою, Войцик спинився.
— Коли не в Бабичі, то треба лівіше брати, — сказав ззаду Сущеня. З нагнутою під ношею головою він ліктем показав кудись у лісові нетрі, оповиті туманом.
— Гаразд. Тільки рушницю візьму.
Залізши у темні зарості ялівцю, Войцик назадгузь вибрався звідти із своєю довгою рушницею, закинув її через плече. На другому в нього висів карабін Бурова.
— Ну, веди! — сказав він. — Тільки дивись мені, щоб не завів до німців.
Сущеня не відповів, мовчки придушив у собі образу, бо була вона далеко не перша; подумав, що, мабуть, кривд йому ще вистачить. Ще він наображається, треба звикати. Якщо тільки все якось обійдеться. А коли не обійдеться, то... Що йому тоді ті кривди? Правда, слухаючи тепер багатозначні закиди Войцика, він відчував, що треба щось сказати для свого виправдання, щось роз'яснити в своїй недоречній історії. Але не міг наважитись, щось йому заважало, і все. Коли б Войцик сам запитав у нього, захотів щось зрозуміти, а так... Одного разу вже наважився, перед Буровим, і так невдало вийшло — сповідався мертвому. Чомусь, проте, стало легше, нібито Буров зрозумів, помираючи. Може, і зрозумів. Сказав же він Войцику перед тим, як померти: «Не чіпай Сущені», — значить, зрозумів щось. Перша людина за весь час його мук. Та й та мертва... І тому він несе його на собі, щоб не покинути воронню, німцям... Мабуть, неживий Буров був потрібний йому для впевненості і відчуття правоти, і Сущеня так тримався за нього, як потопаючий за соломинку. Та чи допоможе йому ця соломинка?
Оця, однак, досить-таки важка соломина відбирала в нього останні сили, Сущеня часто спинявся, поправляв ношу. Ніби передбачаючи недоречність його намагань, небіжчик обважніло сповзав — туди, до землі, якій він уже належав з учорашнього надвечірка і куди його не пускав цей колишній односелець.
Вони довго брели лісом, вдихаючи холодне туманне п'янке повітря. Укрита глицею, земля була м'яка і чиста, вони йшли по ній легко й нечутно, верхівки височезних дерев ховалися в низькій туманній пелені, неба майже не було видно; рідкий підлісок із поросту берізок, ялівцю і сосонок стояв так само тихо, огорнутий клубами туману. Було тихо, глухо, жодна гілка ніде не зворухнулася. Пташок вони чомусь тут не чули, тільки одного разу десь угорі постукав по сухостою дятел і змовк. Сущеня добре розігрівся із своєю нелегкою ношею, йому давно вже хотілося відпочити, але Войцик ніби не бачив того, і Сущеня змушений був брести далі. Трапилися їм уже дві просіки, але обидві пролягали впоперек їхнього напрямку. Час від часу поглядаючи навсебіч з-під ліктів розставлених рук, Сущеня в основному впізнавав ліс і міркував, що йдуть вони ніби правильно. За третьою просікою повинен був початися квартал старих сосон. Колись, ще до колгоспу, тут молоді хлопці з Мостища заготовляли взимку ліс для вивезення в Донбас, і тут у нього вперше почалося з Анелею... Почалося ніби щасливо, та ось як закінчиться... Від цього кварталу Бабичі вже зостануться збоку, вважай, вони проминули село. Правда, коли йти прямо, то попереду їм може бути скрутно — попереду шосе, його так само треба переходити в лісі. Добре б перейти вночі, а вдень... Хіба що допоможе туман.
Увесь час ідучи на невеликій відстані позаду з двома рушницями на плечах, Войцик із заздрістю думав, який же здоровенний чоловік цей Сущеня. Зігнувся ледве не до землі, а пре і пре, ніби трактор, і навіть не спиниться для відпочинку. Дужий залізничник, нічого не скажеш. По правді, то Войцик здавна недолюблював таких ось здорованів, хоч би хто вони були. Він якось хворобливо відчував їхню перевагу над собою, поставити ж на противагу не мав чого. Хіба що розум, розважність, може, навіть хитрість. Чи як невдало казали — принциповість. Та принциповість потрібна була до війни, у класовій боротьбі, у їхній складній службі, а тут нащо вона. На війні значно більше потрібна така ось дужість, проста чоловіча сила, якої у Войцика малувато. Та що зробиш, кожному своє. Тому хай несе, якщо сам напросився. Дуже навіть можливо, що командир Трушкевич запитає, де забитий, та ще пожене по труп. То тут буде недалеко, табір уже під боком, труп, коли що, можна привезти потім на підводі. Зрозуміло, у табір Сущеню вести не можна. Це буде просто скандал, якщо він, той, кого послали вбити зрадника, приведе його в загін. Він, звичайно, стрельне його, хіба що ближче до річки. І тоді буде вільний. Сам-один він уже якось добереться до своєї пущі і доповість Трушкевичу: наказ виконано. Правда, не обійшлося без втрат, Буров забитий. Але на війні хіба це диво — втрати? Скільки вони вже втратили за осінь і літо...
До третьої просіки вони ще не дійшли, як десь збоку забахкали постріли. Не так, щоб близько, але і недалеко. У тумані звуки пострілів лунали приглушено, невиразно, важко було розібратися, яка до них відстань. Сущеня недовго постояв із ношею і в’яло опустився на землю. Войцик також став навколішки на мох. Обидва слухали. Бахкало, може, з десяток чи більше рушниць, туманні нетрі лісу доносили короткі, без відлуння постріли, які пружно віддавалися в повітрі, ніби вибиті з пляшок корки.
— У Бабичах, ага? — спитав Войцик.
— Якби ж у Бабичах, — дослухаючись, сказав Сущеня. — То з іншого боку. Чи не на шосе.
— На шосе?
— Ну.
— Так ще й шосе тут? Куди ж ти завів?
Войцик тихо про себе вилаявся, — він зовсім забув, що тут десь повинно бути шосе. Про нього він і не подумав навіть.
— А куди ж було ще вести! — з тихою образою мовив Сущеня.— Ви ж кажете: у Бабичах німці?
— Ну, німці.
— Значить, лише сюди. Через шосе.
Так, мабуть, справді через шосе, іншої дороги в пущу нема. Може, вперше Войцик подумав, що Сущеня йому потрібний, що без нього він знову заблудить у цьому чортовому лісі. А заблудившись, недовго налізти на рожен і розпрощатися з життям. Цей хоч знає місцевість і, може, ще виведе до своїх.
От якби він був свій, чесний чоловік, а не зрадник!