Але, мабуть, тепер уже пізно виявляти пильність — він його упустив і, до речі, зі зброєю, буровським наганом у кишені, щоб незабаром не отримати від нього кулі в лоб! «Щоб воно все згоріло!» — вилаявся Войцик. І яка нечиста сила наслала на нього цього зрадника! Що ближче вони підходили до партизанської пущі, то більший неспокій охоплював Войцика, і все через того Сущеню.
Хвилин, може, через десять після Сущені Войцик так само підвівся, ще раз послухав — ніби ніде нікого. Довкола стемніло, уже треба було добре вдивлятися, щоб відрізнити на землі гнилий пень від малесенької сосонки. Під ногами часом глухо шаруділо опале листя, і він старався ступати нечутно. Тихенько вибрався з дрібного підліска, підійшов до дорожньої виїмки, глянув в один кінець шосе, в другий. Трохи затримався і по крутуватому схилу обережно, щоб не впасти, пішов униз. Тільки ступив кілька кроків, як послизнувся на стоптаних каблуках, і його рушниці ззаду зненацька стукнулися прикладами. Стукнулися легенько, але тут, на шосе, їхній стукіт прозвучав аж страшно, як далеко, і Войцик занепокоєно подивився навпроти і по боках. І тої. ж миті він зіщулився, застиг на місці, зовсім збентежений. На тому боці сіріли в тумані нерухомі постаті двох чоловіків — один, можна було зрозуміти, вдивлявся через хмизняк у поле, а другий, тонко підперезаний і високий, як жердка, з тривогою махнув рукою:
— Стій!
Крутонувшись на трав’яному схилі, Войцик відразу збагнув, що влип. Чомусь здалося, що другий поруч з тим довгим — Сущеня, значить, навів, підловили нарешті. Войцик з розпачу прожогом кинувся по схилу вгору, карабін його сповз із плеча, звалився під ноги, тільки він схопив його, як туманний сутінок ззаду вогненно пихнув від тріскотливої автоматної черги. Кулі вдарили в траву на схилі, здається, одна черконула по карабіну і з тихим вуркотом відлетіла в темряву. Позаду закричали, злісно, вимогливо, знов затріщала черга, здалося, ближче, йому вже лишилося зовсім мало до лісу, там він, може, врятувався б. Та все ж не вистачило якихось п'ять метрів, куля з наступної черги навально вп'ялася під лопатку — ніби загнали в груди гарячий багнет. Войцик захлинувся, випростався і полетів назад — униз головою по мокрому трав'янистому схилу. Рушниці також полетіли кудись із плечей, та, мабуть, рушниці йому вже були непотрібні, він уже відчув, що забитий. Забитий безглуздо, по-дурному, через свою необачність. Нащо він пустив Сущеню...
Він опинився в бур’яні біля канави, зір застелило чорним туманом, він вдихнув — важко, з клекотом у грудях — і не мав сили видихнути. Почувся недалекий гомін, викрики, спершу на шосе, потім голоси зазвучали ближче — його вже шукали. Він чекав зрештою почути знайомий голос Сущені, щоб остаточно проклясти його перед загибеллю, та не почув. Гучніший за інші чувся гугнявий, ніби простуджений голос чоловіка, який гукав до когось:
— Понімаєш, озирнувся — стоїть! Ах ти... Десь тут він. Ходи сюди...
— Чекай ти...
— Та ось він... Лежить!
Голос той не належав Сущені, але був дуже знайомий Войцику. Він уже чув його десь, тільки тепер не може пригадати де.
— Ось рушниця! Ну, я ж казав...
Зовсім близько почувся шурхіт трави і кроки, які болем відізвалися у Войцикових грудях. Потім він почув поруч зморене хриплувате дихання.
— Бандит, ось! — задихано вимовив хтось, міцно штурхнувши його ногою в бік.
— Забитий?
— Забитий, видать.
Вони вже були біля нього, двоє чи більше, нахилилися, попхнули його. Войцик не рухався і не відізвався, усе на світі стало йому байдужим і чужим. Решта життя ще трималася в ньому, але тіло вже не його. Залишився хіба що пекельний біль у грудях, який заступив тепер йому весь білий світ.
— Ось кобура... порожня. А де наган?
— Тра пошукати. У траві десь...
Те, що питалися про наган, дало Войцику зрозуміти, що Сущені не було з ними. Сущеня нагана не шукав би. Вони вхопилися за його ремінь, розстібнули пряжку і видерли ремінь з-під тіла. Потім перевернули його на другий бік, почали знімати чумарку. Войцик не ворухнувсь і навіть не дихав, він ледве стримував біль і майже не відчував свого тіла. Йому боляче заломили руку, здираючи рукав, поліцай злісно вилаявся, і тоді раптом Войцик упізнав: то був племінник Хмелевського Драбина. Чи то за прізвищем, чи за прізвиськом, але саме так звали в містечку цього цибатого чоловіка, що перед війною топив печі у містечковій лазні. Він же тоді допомагав Катерині Іванівні пиляти дрова, якими Войцик поділився з удовою Хмелевського. Одного разу вони навіть трохи поговорили через тин уранці, коли Войцик біг у виконком на роботу. Тепер цей Драбина, мабуть, не впізнав Войцика, та Войцик його впізнав і з запізнілим шкодуванням подумав: ось прогавили, не додушили в свій час. Тепер пропадай. Від рук ось таких...
Вони обмацали його кишені, витягнули гаманець з папірцями, ложку і гарний ножичок з двома лезами, зі штопором. Войцик ще був живий. У грудях уже не клекотіло, кров стікала через дірку у светрі на холодну трав’янисту землю. Зрештою вони відступилися, він засмучено подумав: доведеться конати. Усвідомлення повільної смерті навіть злякало його, — як йому витримати? Краще б відразу. Але він не міг ні озватися, ні навіть стогнати — міг тільки лежати тут, ніби труп, і тихо спливати кров'ю.
Липка млява знесиленість зрештою почала знемагати його, він то забувався, то часом починав розуміти, що сталося, і відчувати під собою холодну вогкість трави. Якось подумав, що вони вже пішли, і тоді в нього ворухнулася слабка надія: а раптом... А раптом ще врятується. Може б, Сущеня. Однак він не встиг ще нічого подумати, як близьким обвалом знов затовклися квапливі кроки поруч.
— Гамаші в нього! — дуже гучно вночі прозвучало поблизу, і Войцик відчув болючий удар по нозі біля коліна.
— Давай швидко...
Поліцай, мабуть, присів біля нього навпочіпки (Войцик відчув це по гарячому видиху поруч) і взявся здирати з ніг гамаші. Одну з натугою зідрав, не розпускаючи мотузка, на другій спершу розірвав пальцями вузлуваті жмути-зав’язки. І тут, мабуть, йому щось почулося, поліцай, насторожився і розлючено, брутально вилаявся:
— Ах ти слимак!.. Живий ще...
— Стрельни, і гайда, — донеслося здалеку, від шосе, то був голос того самого Драбини. Поруч клацнув затвор, і Войцик устиг відчути тільки, як сліпуча блискавка вдарила в обличчя...
Сущеня тоді перейшов шосе, перескочив неглибоку суху канаву і з останніх сил видерся на протилежний схил. Ззаду і на дорозі все було тихо, у тумані його не могли побачити здалеку, а зблизька не видно нікого. По цей бік від шосе сосен уже не було, відразу за телеграфними стовпами з рідким чагарником унизу починалася неширока сіножать, віддалік за нею в тумані знов виднілися кущі — там, Сущеня знав, текла річка Реса. Щоб якнайшвидше відійти від шосе, Сущеня навпростець подався до тих кущів, міркуючи, що Войцик незабаром його дожене. Він переліз через вільховий гущак і, задиханий, спинився, скинув із себе Бурова. Далі знову був схил з дрібноліссям, і недалеко внизу під обривом виблискував крізь туман неширокий заворот річки, — мабуть, тут треба було пошукати, де через неї перебратися. Та спочатку треба дочекатися Войцика.