Дорогу він перебіг вдало, поблизу нікого не було видно, потім, ховаючися за кущами вільшняка, доклигав до більшого лісу. То був край великого казенного лісу, у якім колись виділяли дерева селянам — на будівництво. Він і сам пиляв тут на хату, коли будувався після війни на своему щойно придбаному наділі, який нарізала йому тоді сільрада — дванадцять десятин — по дві десятини на душу. А було в нього тоді шість душ: він із жінкою Ганною, двоє старих, синок Миколка та маленька донечка Олечка, що саме тоді народилася. І він, зневажений батрак, потомствений безземельник, став володарем такої сили землі з колишнього панського поля під лісом. Пам'ятає, душа його співала від щастя, білий світ здавався нескінченним раєм. Побудував хату, клуню, поставив хлівчика — зажили...
Десь тут, у лісі, поміж негустими товстезними хвоїнами повинна була трапитися йому стара стежка, та він не став шукати її, пішов навпростець. Зголоднілий, стомлений, ноги змоклі й замерзлі, проте тривожний неспокій, що охопив його, примушував посуватися уперед — тільки б скоріше. Часом навіть він забував про небезпеку, крокував навпрошки, хрускаючи сухим чагарником і галузками; проминувши березничок-підлісок, він вибрався на майже чисте і голе місце — протереб. Десь поблизу була і його ділянка, де він зі швагром Томашем пиляв узимку дерева, підліток Миколка допомагав тоді обсікати віття. Де зараз той Томаш?
Усе-таки він трохи пробіг лісовою стежкою, порослою травою, — іти спокійно він уже не міг: усе в ньому поривалось наперед, туди, де на узліссі повинно було показатися його поле, його осиротіла без господаря садиба. Певно ж, не стоїть пусткою, хтось там живе... А нещасний господар, здається, втрачав розважливість від нетерпіння, тремтів, мов у пропасниці, так хотілося йому швидше побачити свою вкриту дранкою хату з чорним комином, солом'яні стріхи хлівчиків, городець під вікнами, що був завжди засаджений жоржинами, яблуньки в садочку над копанкою. Коли садив та прищеплював, були ще маленькі, жменька листочків на гілочках, а тепер... Тепер, мабуть, уже стояли з яблуками. Що ж тут дивного, минуло стільки років... Він вибрався на узлісся біля старої, знайомої з дитинства розкарякуватої груші, трава під нею була геть уся обсипана свіжими і вже гнилуватими грушками, безліч їх жовтіло в пожухлому листі на дереві. Звідси добре було видно великий простір зораного на зяб поля. Чоловік помалу клигав по узліссі, все поглядаючи вниз, де біля ручая лежав сиротою його наділ. За ним виднілися в далечині крайні хати Недолища — стріхи хлівів, садочки і плоти поза городами. На шнурку крайнього городу, зігнувшись, порпалася жінка в червоній спідниці, мабуть, хтось із Томашевих жінок вибирав картоплю. Але де ж його садиба, де хата й будівлі? На рівнинному, трохи пологому наділі з молоденькими врунами озимини гойдалися під вітром декілька вже доладних яблуньок, але поруч не було жодної споруди. Довкола лежало голе поле — від лісу аж до самої копанки.
Федір ще йшов, незграбно човгаючи постолами по сухому бадиллю, але сили його меншали, хода робилася все важчою, і він зупинився. Потім знесилено спустився на обніжок під вільшаником і знерухомів.
Ну ось і дістався. Добрів. Три неймовірні місяці важкої дороги, мук і терпіння. Але на що було сподіватися, на що нарікати? На що він розраховував? Чого хотів? Найперш, побачити. Ну ось і побачив. Чи ж повинен хтось його тут зустрічати, чи, може, привітати втікача з того світу? Чи оберігати його господу, — мабуть, знадобилася іншим. Може, перевезена кудись, дала притулок добрій людині. З дітьми і старими. І, напевно, щасливішими, ніж він. А земля?.. Земля ось залишилася, і навіть зеленіє озимий лан. І здається, непогані вруна. Тільки на тому кінці копанки причорніли від вологи, але там завжди все, що не посієш, випрівало від мокви. Колись він пробував садити там картоплю, двічі сіяв коноплі. Зернові біля копанки не родили. Але оці тепер, мабуть, того не знають. Зсіяли все поле житом, думають, ростиме...
Він сидів отак, задумливий, до краю знеможений і дивився на все те, чого не бачив роками, до чого так рвався. Над полем і селом печально западали сутінки, з лісу долинав густий шум вітру і кудись пливли кошлаті дощові хмари. На полі не було нікого, люди не ворушилися в селі на городах, подвір'ях, за плотами й парканами. З кінця вулиці виїхав на підводі підліток, він сердито замахнувся пужалном на гнідого кістлявого коника — тихо погрюкуючи, колеса покотилися у рівчак за селом. Підлітка Федір і не старався пізнати, хоча тут, звісно, колись знав кожного, старого й малого. Усе ж минули роки, протягом яких, мабуть, зійшли зі світу старі, повиростали малі. Чи впізнає він когось? Та не дай боже, щоб тут упізнали його. Чи хоча б помітили. Схаменувшися, сповз з обніжка, скулився, сів нижче. Недавня збудженість помалу вщухала, він уже спокійніше став поглядати на знайоме з дитинства поле, клин озимини, одинокі деревця на колишніх межах, кущі в низинах та біля болітець. На тому кінці села купчилися зелені хвої, щось біліло під ними. Це було місцеве кладовище з усією його ріднею, дідами і прадідами — усім його родом. Та ще й іншими селянськими родами, що віджили своє, відійшли, відстраждали. Завидна все-таки доля, подумав Федір: навіки разом зо всіма, у своєму кутку. А його страдниця Ганночка не ощасливилася і такою долею — лягла в болотяну ямку під студеним Котласом. Чи ж думалося колись... Чи ж хто чув тут оцю незрозумілу назву, що стала її жахливою долею. Та ледь і його долею не стала також.
Федір довго сидів під вільшаником, вдивлявся у простір. Почали мерзнути його мокрі ноги, та й самому зробилося зимно: під вечір відчутно холоднішало. Було видно, у селі йшло звичайне вечірнє життя, люди, повернувшися з поля, робили свої домашні справи. Стежкою по городу пройшла баба з коромислом, неспішно набрала води з колодязя, роззирнулася і, перепочивши, понесла воду, важко ступаючи. По хатах затопили в печах, почали варити картопельку на вечерю, з двох чи трьох коминів вітер поніс клапті диму. Федір спрагло поглядав навкруги, але найбільшу його увагу привертало колишнє їхнє житло. Здавалося йому, що біля садка все-таки залишилися якісь сліди його будівель, може, не все там понищили. Звідти виднілося густе бадилля — на місці підмурка, чи що. І він думав, що треба все-таки дійти туди, подивитися, хоч би помацати земельку, яка колись обіцяла йому стільки радощів, а дала одне — горе. Але ж було ще видно, треба було чекати. І він терпляче чекав. А коли хати на селі почало затягувати вечірнім присмерком і в полі вже мало що можна було роздивитись, підвівся. Ледь переставляючи хисткі, негнучкі ноги, подався навскіс озиминою до мало вже помітної у вечоровій сірості черідки садових дерев.
Як він і здогадувався, гнізда його вони не заорали, не зачепили і подвір'я, цілими залишилися й хатній підмурок, і каміння з-під клуні. Камені були великі, особливо один, що його поклали під нижній ріг будівлі. Їх притягли з Гаранів. Тоді ще допомагав йому швагер Томаш, і вони вдвох ледве закотили на воза цей камінь, який і тепер гладенькою поверхнею витикався із заростей кропиви, ніхто його з місця не зрушив. Підмурок під хатою місцями повикришувався, позаростав бур'янами, ганку з трьох плескатих каменів не було зовсім, мабуть, їх узяли разом із хатою на нове місце. Там, де колись була їхня піч, тепер — купа битої цегли, порослої полином, — усе, що залишилося від печі. Воно і зрозуміло, що ж могло залишитися: цегла тут поганенька, обпалена слабо, він бачив тоді, як купляв, та на Саватіївській цегельні це було ліпшої: там бракувало палива. Тоді казали: нічого, для печі підійде. Воно й підійшло, піч якось прослужила років із вісім, лише комина мусили перекладати — на комин він привіз від Томаша сотню старих цеглин, ще давнього, царського формування. Сумно йому було тинятися по спустошеній зруйнованій оселі, душа плакала кривавими сльозами. Єдине, що тішило його, — це садок, деревця, що тільки-но у силу входили і були вже значно вищі від нього самого. Вони безжурно лопотіли листочками, зовсім байдужі до того, хто дав їм життя. Три антонівки він прищепив на другому році свого тут життя, дві грушки — через рік. Живців для щеплення привіз аж із Фаринова, купив у знайомого вчителя на станції. Перший живець, однак, не прийнявся, восени прищеплював знову, тоді краще вдалося. Тепер він обійшов деревця, доторкнувся до кожного стовбура, неначе привітався з кожним. Було вже досить темно, а його зацікавили яблука — чи було хоч щось на гілках? Углядаючись у темне листя, він навпомацки уважно обстежив нижні галузки, трошки трусонув крайню антонівку. Ні, ніде нічого, і на землю не впало. Може, зібрали вже? І тоді він помітив опущену до землі гілку, іншу, що лежала в траві, і зрозумів, що, видно, яблук тут уже давно немає. Звідки ж їм тут бути — садок серед поля, необгороджений, занедбаний, без господаря і догляду. Знав уже здавна: яблука, як і квіти, без людської любові рости не будуть.