Серед ночі знов захотілося їсти, дві свої картоплини він давно вже з'їв, блукаючи в лісі, у кишені залишилося ще три сирі. Там, під Котласом чи Сиктивкаром, їли й сиру. Якщо покласти картоплину, порізану скибками, на хліб, як редьку чи брюкву, з'їси залюбки, з дорогою душею, і від цинги помагає. Мабуть, доведеться і тут перейти на сиризну, коли не стане сірників. Як не ощаджав він їх, а залишилося лише шість у дуже потертій коробці, а більше де візьмеш? У лісі не знайдеш. Хіба попросити в селі? Але тут не попросиш. Можна було просити в тій стороні, де тобі всі чужі. А тут пізнають відразу. «От тобі й маєш, — подумав Федір, — виходить, що в чужій стороні ліпше, ніж у своїй рідній? До якої так рвався, про яку думав і вдень і вночі. Де стільки знайомих, сусідів, односельців. З ким проминало моє життя. Але ж саме до них не потикайся, їх остерігайся найперш. Чому так сталося? Так не по-людському і не по-божому? Чому?»
Тепер у нього, ніби в малого, було сотні отих чому, відповісти на які він, скільки не думав, не міг. Як не міг ніхто. У кого він тільки не питався...
Ця ніч, здається, була нескінченною, як безконечним було його потерпання від холоду. Він скорчився і трясся, клацав зубами, крутився і перевертався з боку на бік, щоб якось зігрітися. Проте зігрітися було просто неможливо. Ще й дрімота, перемагаючи Федора в боротьбі зі сном, міцно тримала його в своїх пазурах, він то забувався у химерному маренні, то прокидався знов. Довкола було тихо. Опівночі майже затих лісовий пошум, верхівки ялин зовсім зникли в густій темряві, між хмарами зрідка тремтіло світло високої зірки. Мабуть, десь за північ сумно і жалісно закричала, неначе заплакала, сова — над болотом, за порубами. Потім коротко скрикнула ще раз і замовкла, ніби вдавилася. І він трохи задрімав над ранок, знемігшись у боротьбі з холодом чи призвичаївшись до нього.
Прокинувся відразу, пройнятий якоюсь тривогою, ба навіть і страхом, — підвів голову і тут же побачив в чагарнику мокру коров'ячу морду з ниткою зеленої слини на волохатій губі, корова вперлася в нього самітним поглядом великих очей. Поруч затріщали гілки і з кущів вилізла друга корівка, руда, зі зламаним рогом на крутому лобі, і також утупилася в нього. Наступної хвилини Федір зрозумів, що це сільське стадо і що воно зараз обступить його. Він схопився на рівні. Корови не лякали його, але ж десь тут повинні бути пастухи. (Усе-таки не треба було так необачно лягати під кущем). Федір махнув руками на цікавих корів, і тільки подався вбік, у кущі, як десь близько почувся собачий гавкіт. Дзявкотіння підказало Федорові, що собачка так собі, не вовкодав. Але, хай йому лихо, він гавкав так одержимо, що, здається, луна пішла на весь ліс. Федір кинувся геть, і тоді собака вискочив з вільшаника десь збоку і побіг, побіг — переймати його, чи що? Федір біг щосили між кущами, лаявся в думках, пошепки сварився: «Відчепися ж ти, проклятущий!» Але собака не відставав, брехав ще завзятіше і гнався за ним як скажений, аж заходився від своєї собачої злості. «Дарма що малий, а злий як чортяка, — казав сам до себе Федір. — Ах, щоб ти здох!» Та собака не збирався здихати, він довго гнав людину по лісі, що густо позаростав вільховою паростю, а Федір не міг на нього ні крикнути, ні якось відігнати його, міг лише лаятися в думках і махати руками. Собака ж, видно, махання його не боявся, а злих думок не розумів. Люті ж собачої вистачило в нього не на одну версту.
Усе ж таки собака почав видихатися, відставати, брехав усе тихіше, поки зовсім не змовк десь позаду. Але ж і Федір добре втомився від того бігу і ледве плівся поміж похмурими сукуватими ялинами. Його душила знесиленість і кривда. Це ж треба — ще й собака. Боявся собак на селі, а зустрівся з ними в лісі. Хай би вже вовк, вепр, вівчарка, що їх повно було там, на Півночі, а то мале дзявкотливе щеня. Щоб ти здох, собако, як ти вимотав останні сили... Добре ще, коли не вгледіли його в тих кущах пастухи.
Цей клятий пес загнав його в той куток лісу, який він знав найменше. Тут не було ні трави, ні моху — земля була густо встелена глицею, на ній нічого не росло. Навкруги стояли крислаті товстелезні темні ялини, далеке небо майже не проглядало між їхніми верхівками. Але було тихо, здавалося, людські клопоти сюди не проникали. Рівний лісовий шум ішов-спливав кудись верхом, майже не досягаючи до землі, тому хрускіт сухих гілок під ногами чути було далеко. У цьому ялиновому куті Федір був, може, два рази за життя — взимку, як пиляли ялини для Донбасу, тоді ж возив свої кубометри на станцію, за сорок кілометрів від села. Знав, далі в цьому напрямку починалося відоме в цих краях Багновище, великий болотяний простір без доріг і поселень, що широкою смутою тягнувся аж до самого польського кордону. Але це вже був зовсім чужий край, маловідомий і таємничий.
Від перевтоми коліна його аж дрижали, хотілося відпочити. Але Федір усе не міг заспокоїтися після раптової тривоги і, розгублений, усе ішов ялинником, вибираючи вільніше місце, щоб не натикатися на сухе ялинове гілля. Тепер уже, мабуть, можна було не боятися, корів сюди не виганяли, а людям тут не було чого робити. Потроху він спокійнішав, але разом зі спокоєм почало наростати гостре відчуття голоду. Він мимоволі поглядав в усі боки, ніби шукав, щоб ото з'їсти. Тільки нічого тут їстівного не було. Тоді він сів на корінь великого вивернутого дерева, дістав з кишені свій давній ніж. Ніж був причеплений на ремінчику, Федір беріг його вже кілька років. Колись, ще за того, далекого, життя, він купив його у сільповській крамниці і користувався ним щодня. Велике лезо вже сточилося до вузенького пір'ячка, зате менше було майже зовсім новим і добре сиділо в потемнілім залізнім держаку. Цим лезом Федір тоненько обшкрябав більшу картоплину і почав її їсти, відрізаючи невеличкі скибки. Смак сирої картоплі був не дуже приємний, але тепер було не до смакування. Аби щось закинути в шлунок, щоб приглушити голод. Бо йти по тому непривітному лісі вже просто не ставало сили.
Так він потроху зжував свої останні картоплини (більш у кишенях не було нічого). Та голод усе одно докучав, хотілося їсти. Тоді він подумав, що треба пошукати грибів. Сирими він їсти б їх не наважився, але якщо розкласти багаттячко... Мабуть, тут можна. Або заховатися ще глибше в ліс, туди, до Багновища. Там уже, мабуть, його ніхто не вполює.
І він довго ішов ялинником, не дуже вже й розуміючи, де він, а ялинник усе не кінчався, і ніяких грибів не було видно. Зрідка траплялись старі (мабуть, з літа) почорнілі мухомори — і більш нічого. Чи, може, такий був рік — не грибний, думав Федір, сумний через свою невдачу. Потім він повернув трохи вбік, ближче, видно, до невеличкого лісового сільця Щезляків — уже там цього ялинника не буде. А в молодому лісі він щось-таки та знайде. Якщо не білий гриб, то хоч сироїжку. Аби тільки там не пасли. Де корови, туди по гриби ходити марна справа.
До Щезляків, однак, він ще не добрів, — не знав навіть, чи далеко до них залишилося, — як на якійсь моховій галявині поміж ялинами побачив журавлину. Густий розсип червоних крапельок у дрібному глянсуватому листі, якого, здається, ще не торкалася нічия рука, ніби спеціально чекав тут на нього. І Федір кинувся до ягід, почав пригорщами згрібати їх. Він їв їх, не дуже перебираючи, з листям і сміттям і зсипав у кишені, повзаючи коліньми у сируватому мосі. Звичайно, журавлиною голоду не вгамуєш, але ж вона приємна на смак, такий знайомий з дитинства і не забутий на Півночі. Там також часом він доривався до таких ласощів, і журавлина не один раз рятувала його і сотні таких самих неборак від голоду і хвороби. Тільки ж там не часто траплялося таке, як тут, — збирай хоч кошиками. Шкода, що в нього цілими були лише три кишені у штанях і в чумарці, — чи ж багато набереш у них. Напхавши повні кишені, він почав згрібати ягоди в шапку і так повзав коліньми, поки не сказав собі: «Годі!» Усього не з'їси, а збирати більше не було в що. Про всяк випадок він постарався запам'ятати цю щасливу місцинку — за великим ялинником, у бік Щезляків. Може, ще придасться.