Федір настільки розгубився від такого нелюдського нахабства, що просто не знайшов, що й відповісти. Здається, він уже досить надивився людської підлості в усіх її несподіваних проявах, але такого і уявити собі не міг. Увечері, коли вони проминули Устяжну мілину, він тихенько розповів про це бригадирові, думав, може, той заступиться за нього. Але бригадир, спохмурнівши, сказав: «Він усе може». — «То що ж мені робити?» — розгублено спитав Федір. І Кузнецов, утупивши в нього суворий погляд, відповів: «Будуть чужі — ховай доньку». — «Куди ж сховаєш на плоті?» — щиро здивувався Федір і одразу ж отримав відповідь. «Під плотом сховаєш», — кинув бригадир і пішов собі по слизьких колодах до керманича. Федір залишився стояти і ніяк не міг уторопати, чи серйозно йому сказали, чи насміхаючись із нього. І лише поступово до нього дійшло, що справді таки можна сховатися у воді, за плотом. Олечка навчилася непогано плавати, триматиметься за колоду, може, не втопиться. Одне лише лякало — літо кінчалося, вода студена, вони уже не купалися, тільки вмивалися вранці.
Хто знає, чи здійснив свою погрозу той негідник Роговцов, але під час їхньої стоянки перед Усисвінським перекатом на пліт для перевірки скочив охоронник з районної комендатури. Бувало, ті охоронники навідувалися й раніше, та просто так, більше для порядку, спитають щось у бригадира, глянуть туди-сюди — і на берег. Цей же, мордатий, приземкуватий незграба у довгій шинелі, перекинувшися словами з бригадиром, видно, вирішив пройтися по плотах до корми, і в передчутті недоброго у Федора стиснулося серце. Він стояв з багром у руках з правого боку плота, а за п'ять кроків від нього сиділа у воді Олечка, тільки світла її голова виднілася на поверхні. Охоронник спинився посеред плота, погойдався на товстішому окоренку і завів з бригадиром балачку про хитрощі місцевої риболовлі, яку блешню восени любить сьомга найбільше. Ще була не пізня година, але зі сходу зірвався холоднуватий вітрець. Усередині у Федора все змертвіло від нетерпіння, поки він слухав цю недоречну розмову. Аж ось, здається, вони повернулися, вже рушили з місця — і раптом знов спинилися. Охоронник почав щось показувати на тому березі, Федір мовчки проклинав його: «Щоб ти здох, мурло проклятуще!» Олечка вже, мабуть, зайшлася від холоду за плотом, а той із бригадиром безконечно довго ішов собі по плотах, а потім ще мулявся на березі, все оглядаючи ріку. Федір стояв і напружено думав: «Доніс Роговцов чи ні?» Нарешті охоронник сховався за береговими кущами, а він ледве витягнув Олечку на пліт — вона вже посиніла від холоду і не могла й слова вимовити. Зубки її дрібно стукотіли, губи ніяк не могли стулитися. Дрижачими руками він розтирав її худенькі плечики, запалі груди, а щоб переодягнути дитину, сухого не було нічого. Він скинув із себе свитку, якось закутав донечку. Прийшов Кузнецов, побачив усе, зрозумів, стягнув свою ватянку, віддав йому: «Обгорни щільніше!» Подякував, обгорнув. Потім Кравець скип'ятив води, і він поїв її мало не окропом, — здається, якось зігрів дитину.
На ніч поклав її на їхньому сталому місці — позад будки, на зволоженому злежаному дранті, закутав у мішковину, накрив бригадировою ватянкою. Дівчинка зігрілася й заснула, він, сидячи біля неї, навіть подумав: «Може, ще якось обійдеться?» Аж не обійшлося. Під ранок дитина вся горіла, вона все просила пити, жалілася, що болить голівка. Він поїв її теплою водою, іншого нічого в них не було — ні ліків, ні зілля якого. Потім вона задрімала, але була гаряча, аж пашіла вся. Йому ж треба було йти до керма. Попереду, сказав бригадир, пролягала найбільш складна ділянка їхнього шляху, потрібна була велика пильність. Але, як не дивилися уважно, а крайній пліт таки посадили на мілину, ледве здерли його з каміння. Лише кілька разів йому вдалося навідатися до дитини за будку, і щоразу серце його хололо — погано було донечці. Як на ту біду на берегах, біля яких вони тоді пропливали, височіли голі обриви, а на них впиралися в небо суцільними смугами предковічні ліси — ніде не було жодного селища. Бригадир бачив його горе і, здається, співчував йому, сказав навіть: «Під кінець тижня прийдемо в Мезу, там є амбулаторія, може, понесемо туди дитину». Як порятунку чекав він тієї Мези і вдень і вночі, сам не лягав спати ні на хвилину, допомагав плотогонам, то багром підпихав, то був біля керма, бігав по хистких плотах, щоразу заглядаючи за будку. Олечці все гіршало. На третій день вона вже не впізнавала його, лише просила відігнати пташок. Спочатку він дивувався: «Яких пташок?» А тоді зрозумів: вона в гарячці, це марення. Наступної ночі донька якось стишилася і непомітно відійшла з цього світу. Назавжди відлетіла, як світла маленька пташечка, її чиста дитяча душа...
До півдня вона лежала все там само, за будкою на дранті — і вони не знали, що з нею робити. Тоді бригадир відірвав у будці три дошки, що були там замість підлоги, наказав Кравцеві зробити труну. Той таки збив — маленьку, на метр, скриньку, в яку поклали худюсеньке збіліле тіло Олечки. Ну а як же поховати? Навколо вода, плоти ніде не пристають до берега, що їм робити? І бригадир надумав заднім плотом трохи підгребтися на повороті до берега (спинити хід цієї громадини було неможливо) і по мілині знести труну на берег. Федір зіскочив з плоту, вони передали йому труну і він, стоячи по груди у воді, прийняв її. Поки вибрався на сухе, сам змок та ще й замочив неживу донечку, потім видерся на обрив, роздивився. Скрізь уздовж берега стіною стояв ліс — ялини і смереки. У одному місці він побачив вимоїну, водорий утворив невеликий рівний мис. Якось затягнув на цей мисок труну і взявся копати могилу. Мабуть, копав довго і трудно, але він не помічав того, бо весь час гірко плакав, не стримуючи сліз. Життя забрало в нього останню радість, єдину його втіху. Що воно могло ще відібрати? Після всього, що сталося з ним, його власне життя втрачало будь-який смисл, не мало ніякої ціни, він не дорожив ним, воно давно стало нестерпним. На того Роговцова, коли пізно ввечері наздогнав плоти, він від кривди й ненависті не міг навіть і глянути. І ще він не міг збагнути, чому інші, а разом з ними і бригадир Кузнецов поводилися з Роговцовим так, начебто нічого не сталося. Чи вони не розуміли нічого? Чи боялися його? Чи ще якась причина? Але Федору все-таки співчували. Кравець тихенько охкав, бідкаючись, усе крутив головою, бригадир же затято мовчав, здавалося тоді, що він ні про що інше, як про плоти, не думав і не дбав. Проте, коли прийшли нарешті в Котлас і збули на лісовій біржі свій «караван», цей Кузнецов, покликавши його за ріг складської будівлі, де не було нікого, спитав: «Довідка потрібна?» — «Довідка? Та де ж її візьмеш?» — не зрозумів Федір. «Ось на, тримай, — сказав Кузнецов, озираючись, і тицьнув йому в руки квадратик папірця. — Беріг для себе, та, бачу, тобі якраз підійде».
Федір узяв ту довідку на ім'я Зайцева Андрія Хомича, вона незабаром справді дуже йому придалася. І він був би щиро вдячний бригадирові, коли б не та ціна, якою він заплатив за неї. Та неймовірна ціна поглинала його вдячність, і він часом думав: «У порівнянні із загубленою дитячою душею все це — дрібниці».
...Місяць з-поміж хмар посилав із неба різке холодне світло, на могилах, навскоси, густо лягли тіні від хрестів. Із соснового бору насувався чорний морок, який широкою і довгою смугою простягався понад пасовиськом аж до дальнього краю могил. А тут, де сидів Федір, усе було видно — кожний хрест, кожний могильний горбочок. І тільки коли на небо насувалася суцільна хмара, все довкола поринало в темряву. У Федора ніби закривалися очі, стояв тоді і нічого не бачив. Узагалі йому було тут добре, навіть спокійно і затишно: він наче приєднувався до мовчазної розмови односельців, яка точилася тут тихо, повільно, неспішно — і сам розпитував, жалівся, розважав. Шкода, що не отримував жодної відповіді, але до цього він уже звик, призвичаївся, блукаючи протягом багатьох тижнів сам на сам. Тупаючи в задумі поміж могил, він натрапив на старанно доглянуту могилу — на схилі, ближче до високих товстих сосен. Тут справді впадали в очі дбайливість і порядок: могилу було рівнесенько обкладено дерном, свіжо посипано дрібним жовтим піском, аж два хрести містилися поруч — менший, а за ним більший, обидва були пофарбовані білою фарбою. До могили припнулася маленька, наче дитяча, лавочка, натомившися, Федір сів на неї. Здогадатися, кого тут було поховано, він не міг. Та вже, мабуть, не діда й не бабу, коло могили старих так не упадають. Може, це жінка так для любого чоловіка постаралася? Однак навряд чи змогла б жіноча рука зробити все так майстерно й акуратно. А може, чоловік своїй жінці? Та певніше — батьки — для своєї дитини, либонь, так. Проте напису не було ніде ніякого — безіменна могила, прописана навіки тільки в серцях людей, близьких небіжчикові.