Вибравшися з яру, Федір довго відсапувався, потім пошкандибав до пагорка, знайшов затишне місце поміж двома кущами ліщини. Перш ніж лягти, оглянув гілля — ні, горіхів, на його біду, не було, не вродили, поживитися не вдалося. Правда, як піднімався схилом, йому траплялися сякі-такі гриби — сироїжки, вовнянки, зрідка червоноголові мухомори. І він подумав, що незабаром дійде черга й до грибів. Але поки була ще в полі картопля, саме вона манила його й притягала до себе.
З картоплею була в нього колись, ще в німецькому полоні, малоприємна історія, згадувати про яку тепер йому було смішно. Але часом вона спливала в пам’яті, бо гірке й веселе в спогадах завжди з'являються поруч. Спочатку в полоні він півроку перебивався на вареній брукві, коли разом з півсотнею таких самих неборак, як і сам, працював на чавуноливарному заводі. Потім потрапив до бауера, старого господаря гера Йоганна. Два сини його воювали на фронті, а вдома була невістка з двома підлітками. Землі в того Йоганна була сила-силенна, щоб доглядати всю господарку, бауер узяв шістьох російських полонених з армії генерала Самсонова. Узагалі в бауера було не дуже й погано, принаймні харчувалися по-людськи, хоча працювати примушували щодень без вихідних і свят. І вони працювали — як воли, робили все, і в полі, і вдома. У бауера був твердий розпорядок, такий, як і в казармі, наглядав за ними сам господар, що колись служив у війську фельдфебелем і безконечно їм про це нагадував. Невістка гасала на гладкому жеребчику по полях, наглядаючи, чи все зроблено, чи десь недороблено; господар більше був при батраках — муштрував їх і наглядав за ними водночас. Опіка його була дуже своєрідною. Він покарав кухарку, коли та недодала в їхній казан м'яса — наклав на неї штраф; тому, хто допустив якийсь брак чи не доробив щось, два чи три дні не давав мітаг — обідати, тримав лише на сніданку. Одного разу, коли полонений туляк Бєлошеєв поскаржився господареві, що інший полонений украв у нього тютюн, гер Йоганн не став дуже розбиратися, а покарав обох. Він наказав їм узятися за ліві руки, ніби для привітання, і приговорюючи: «Гутен морген — гутен таг», — бити по черзі один одного у вухо. Інші батраки, а також кухарка, дітлахи й господар з невісткою спостерігали за ними з ганку. Спочатку було навіть смішно, коли двоє росіян, ніби лінуючись, почали битися упівсили, але незабаром кинулися рознімати їх, бо покарані так розійшлися, що ледь не скривавили один одного.
Щодня вони піднімалися о п'ятій годині, заправляли акуратно ковдрами свої тапчани, пили каву з чорним хлібом, повидлом і відправлялися на роботу. Серед дня обідали — добра миска супу, каша з куснем м'яса, хліба їм давали по фунту на раз. Спали на чистій білизні: стара кухарка міняла їм постіль щосуботи, щосуботи милися під теплим душем у прибудові до кухні. Бєлошеєв, з яким товаришував Федір, не міг натішитися зі своєї військової долі, казав, дома не спав так чисто і не їв так ситно, як у тім полоні. А праця — що ж, до селянської праці вони призвичаєні. І мабуть, усе було б узагалі добре, коли б не Рудьо, чотирнадцятирічний дурень, син Герди й онук старого Йоганна.
Цей розбишакуватий хлопець увесь час тільки й думав про те, щоб учинити щось кепське батракам. То підіпре кілком комусь двері у вбиральні, то витягне з хомута супоню — а тут треба коня запрягати, чи підставить кобилі під хвіст їхній збан з-під квасу. А одного разу вийняв шворінь з навантаженого воза і як тільки кінь рушив з місця, фіра звалилася з передніх коліс, а картопля розсипалася по вулиці. Федір кинувся збирати її, а той Рудьо в городі від реготу аж за живіт ухопився — і Федір, недовго думаючи, потяг його через пліт батогом. Потім позбирав усю картоплю, полагодив воза і, не сказавши нікому нічого, поїхав у поле. А коли повернувся ввечері, то побачив на подвір’ї старого господаря, Герду, що аж кипіла від злості, і того гидотника Рудя з кривавим пругом на щоці. Старий Йоганн відразу ж розпочав слідство, Федір спробував виправдатися, але його і слухати не схотіли. Невістка щось варнякала про комендатуру і гауптвахту, та свекор сказав, що гауптвахти не буде: він не може дозволити, щоб у гарячі дні весняних робіт його робітник сидів у кутузці чи лежав з посіченим різками задом. Він його покарає ганьбою — завтра Федір піде на роботу в одній сорочці, без штанів.
Спочатку Федір навіть не зрозумів: що за дивне покарання — без штанів? У самих підштаниках, чи що? Але виявилося, що не в підштаниках — зовсім без нічого знизу. Було не холодно, пригрівало сонце: але Федоровим мукам не було межі. Увесь час він так і сяк обтягував поділ спідньої сорочки, щоб хоч якось прикрити свій чоловічий сором, але прикрити не вдавалося — треба ж було працювати: навантажувати картоплю на вози, тягати кошики й лантухи. А навколо були люди, німці й німкені, їхні діти, хлоп'ята і вже дорослі дівчата, всі вони або реготали, або в нестямі поглядали на нього, і він готовий був вовком завити від сорому і кривди. Ледь дочекавшись вечора того безконечно довгого дня, він добрався до свого кутка, знехтував навіть вечерею і шаснув під ковдру. Яке ж це було щастя — відчути своє тіло прикритим від чужих очей! Ішов йому тоді двадцять перший рік, він був нежонатий, і думалося йому, що більшого знущання з людини придумати вже неможливо, це — найжахливіше. Але проминув час, опосіли інші біди, зазнав він ще й інших знущань, у порівнянні з якими витівка того бауера здавалася недоречним жартом — не більше...
Ковтаючи з голоду слину, Федір умостився під кущами на дрібненькій траві, скорчився, увібрав голову в широкий засмальцьований комір своєї свитки, руки засунув під пахви, лежав так, часом заплющуючи очі. Звідси не можна було нічого побачити, зате слух його, як завжди, був напружено-чутливий. Здається, навіть у сні Федір прислухався, бо як же він міг убезпечитися в його становищі?
У верховітті дерев знявся невеличкий пошум, але навколо було тихо, часом пташенята в кущах шерхотіли, та це не непокоїло Федора. Якось помалу, непомітно для самого себе Федір відмежовувався від цього лісу і цього часу, відокремлюючись, побачив себе неначе здалеку і, може, вперше зрозумів, збагнув усю гіркоту свого становища. Те видіння, оте бачення самого себе примусило його схаменутися, він ніби прийшов до розуму з великого подиву. Справді, чому він повинен лежати ось тут, за дві версти від сільця, де вперше побачив світ, де прожив своє доросле життя, де народилися його діти? Чому він став тут для всіх жахливим чужинцем, хто винуватий у тому? Може, він сам? Чи хтось інший? Чи не винуватий ніхто? То як же тоді оце стало можливим? Щоб так ось усе втратити, зробитися вигнанцем, каторжанином-утікачем, людиною без права і поза законом. Із чого це брало початок? Скільки він не думав про те, як і з чого почалося, — чіткої відповіді знайти не міг. Бо підкралася біда якось непомітно, несподівано і обернулася тим, чим обернулася. Чи міг він передбачити все це того вітряного вечора, коли мело, крутило снігом, а вони сиділи в сільраді і голова Сокур виніс на обговорення загадкове питання: на кого розподілити три тверді завдання, які йому нав’язали в райвиконкомі? Нелегка це була справа для членів сільської Ради, серед яких на той час був і Федір Ровба. Тоді він ще вважався середняком — за кількістю своїх дванадцяти гектарів землі. Дехто з господарів мали більше, ніж він, чотирнадцять, п'ятнадцять гектарів. Але що це за угіддя? Змитрок Бідута, наприклад, мав шістнадцять гектарів, але жив бідняк бідняком, бо обробляти землю не було кому, два сини не повернулися з війни, сам був старий і немічний. Його наділ, дальня прибережна лука, за час війни, революції та польської війни геть-чисто позаростав кущами, і лише на папері значився він як орна земля. Але ж десь було записано, — і Змитрок першим отримав наказ на тверде завдання. Він же, Федір, ніколи б і не подумав, що і його може спіткати така доля, хоча жив він — не бідував, але який з нього куркуль? Один кінь, дві корови, вівці, але ж така господарка була чи не в кожного в Недолищі. Що гуси мав — тож копанка в кінці городу. Біг собі струмок, якось весною вони із сином загатили його біля містка, натекло чимало води, та так вона й зосталася. Але, мабуть, не це визначило його куркульство, а молотарка.