Федір помалу йшов лісом, вибираючи більш відкриті, без підліску місця, щоб менше мокнути від гілок і листя. Чомусь спало на думку: «А який сьогодні день?» Зовсім загубив лік дням і не міг відрізнити святої неділі від буднів. З останньої ночі поселилося в ньому відчуття якоїсь незнаної туги. Звідки воно, що його викликало: чи сумна недобра звістка про сина, чи ті лови на картоплинні вкрай його розтривожили? А може, ось цей воронячий гвалт, який і тепер долітав до нього із старого лісу. «Мабуть, не поділили чогось ті птахи», — думав Федір.
А слух його за час блукання по лісах став дуже чутливим, не раз він уже його виручав, не підвів його і тепер. Він ще не вибрався на узлісся, як відчув, що якось неспокійно під лісом. Рух там якийсь чи, може, голоси? Він насторожився, притих, а потім спинився. З-за кущів височіли стовпи на дорозі, зеленіли клаптики врун, виднілася смуга сірого осіннього облогу. На обніжку біля тієї заповітної груші стояли два чоловіки — один у сірому звичайному щоденному піджаку, другий у такій самій, як у Федора, старій саморобній свитці, один одному давав закурити. Коли той, що прикурював, підвів від сірника голову, Федір відразу пізнав Михалинчиного Шурку, молодого хлопця, Миколчиного дружка, якого колись виключили були з комсомолу. Другий стояв спиною до лісу, і Федір не міг розгледіти його. Закуривши, ті двоє почали вглядатися кудись убік, туди, звідки донеслося кілька невиразних слів, Федір також витягнув шию з-за куща в тому напрямку. Перед ним відкрився простір узлісся і на ньому шестеро чоловіків, між якими була відстань приблизно двадцять кроків, — вони чекали на щось. То були його односельці, молоді і двоє старших. У ближчому з цього ряду Федір пізнав Михася Майстренка, що жив навпроти його сажалки, Федорові гуси часом робили на їхньому городі шкоду, тоді між ними було кілька малоприємних сутичок, а взагалі вони жили поміж собою непогано. За ним якось розгублено переминався з ноги на ногу Лекса Савчик — схуд і постарів, сиві скроні під чорним картузом; він був у довгій свитці з батогом у руках. «Боже милостивий, ось і зустрілися, побачилися», — розтривожено й сумно подумав Федір. Але чого вони тут усі поставали в ряд, на кого чекають? І тоді йому ніби стрельнуло в голову: та це ж вони — на нього. Вони зараз підуть у ліс виганяти його. Ланцюжком, як на полюванні. Як зимою ходять на вовка. Тільки тепер без червоних прапорців. Бо він не вовк — він людина, з ним можна простіше.
На тремтячих ногах Федір потрюхав у глиб лісу. Він увесь колотився з тривоги. Образа, передчуття неминучої біди колошматили його душу. І нічого не можеш зробити, нічим не застережешся, не виправдаєшся. Єдине, що залишається, — втікати. Але ж це не по-людськи! Людина не повинна тікати від людей, він міг би їм щось сказати, вони мусили б його послухати! Та це не для нього. Значить, він уже не людина?!
На горбочку у мішаному рідколіссі він повернув направо — збочив до шляху в напрямку плавнів, туди, звідки він прийшов три дні тому. Мабуть, поки є така можливість, геть із цього лісу. Ліс для нього вже не притулок. Ліс тепер їхній. У ньому вони хочуть зловити його, і тоді... Ні, він не дасться. Поки є сили, він випередить їх. Він не дозволить погнати себе знов туди, звідки він із таким зусиллям вирвався. Туди він не вернеться.
Федір біг навмання, не розбираючи дороги, продирався крізь кущі, змок до нитки — від голови до ніг. Ззаду, проте, було тихо, його ще не доганяли, і він поспішав устигнути — встигнути вискочити з лісу у плавні, там уздовж річки розпростерлася земля чужого, Зарічанського району, і там, мабуть, про нього ще не довідалися. Йому залишилося ще трошечки, там буде неширока улоговинка і шлях, який він перейшов минулого разу. Але він задйхався, зморений до краю, ледве доплівся до узлісся. Перш ніж вийти з переліску, глянув у відкритий простір. Спочатку на улоговину, там не було нікого, тоді на горбок, на шлях — і відразу опустився додолу. Біля старих сосен на шляху стояли три вантажні машини, а від них просто до лісу посувалася громада людей — чоловіків із тридцять чи більше. Попереду рішуче йшов по сіножаті чоловік у розстебнутому чорному плащі, він щось казав і рукою широко показував іншим — чи не розійтися попід лісом у ланцюг.
Побачивши те все, Федір круто повернув назад у ліс. Усе-таки в нього ще, мабуть, залишалася можливість, оті лише тільки-но вирушили. Поки вони пересічуть улоговину, поки піднімуться по схилу, увійдуть до лісу... Ні, він відірветься, він не дасться їм. Але куди йому бігти — ось у чім заковика. Зліва Недолище і земляки-колгоспники, ззаду ті, що приїхали, видно, з району. Усі одягнені в чорне, не по-селянському — значить, із району. Керівництво й актив. Справа від нього ялинник і далі суцільна трясовина, Багновище, там не пройти. Невже справді йому залишили вихід? Там, де картопляне поле, де він учора зустрів діда з коровою. Невже там нікого немає? Це був би порятунок. Добре, що вони не зауважили цього, він раніше за них побачив. Це обнадіювало. Тільки б не зрадили ноги. А бігти йому було важко, забивало подих, хрипіло у грудях, у роті набралося гіркоти, яку він не міг виплюнути. Плечі і груди під його мокрим обважнілим одягом спітніли, по обличчю цівками струменів піт. Раз по раз він витирав обличчя рукавом, оглядався — і то біг, то йшов хистким непевним кроком — подалі від шляху і від села. Мабуть, не просто було витримати цей напрямок — навскоси через ліс; здається, він трошки вже заплутався, узяв забагато вправо і через те наблизився до Багновища. Ні, йому треба трохи збочити від трясовини, щоб вийти на третій бік лісу — до картоплища. Головне, щоб вирватися з тих обценьків, якими вони обхопили його з двох боків. Може, попереду ще нікого немає, і це дасть йому можливість вискочити з тих лабет.
Уже можна було сподіватися, що він якось викрутиться. Його ж ніхто не бачив. Від задніх він, мабуть, відірвався, а ті, що збоку, від села, напевно, тільки зайшли до лісу. А може, навіть вони ще чекають на узліссі. Йому б лише добігти до картопляного поля, там би він вирвався з цього лісу.
Та бігти він уже не міг. Йому не ставало сили, і він, спотикаючись, мимоволі уповільнив ходу. І все оглядався: чи не женуться? Здається, ще не гналися. Але в тому напрямку, від дороги, почулися голоси: певно, там уже пішли по його слідах. Гамір почав наближатися, ось уже й собака загавкав. Але не вчорашній, сільський, це гарчав сильний, породистий пес. Переляканий, ослаблий, знеможений, оглядаючись, він побіг знову. Увага його тепер була спрямована назад, до того, що відбувалося за ним, і він прогавив той момент, коли треба було глянути вперед — за кущем ялівцю він ледь не наскочив на зяйця. Чимось стривожений, той стрибав йому назустріч, а коли побачив його, широко стрибнув убік і крізь дрібні лісові зарості кинувся назад, туди, Звідки з'явився. «І йому вже немає спокою», — коротко подумав Федір і відразу ж зупинився. Там, куди кинувся заєць, почулося:
— Стій! Стрілятиму!
— Ну, ти даєш — стріляти! Це ж заєць...
І там засміялися — безтурботним хлоп'ячим сміхом.
Федір насторожено витягнув шию, попереду, куди він поривався, у жовтому листі березових деревець мигнули дві зелені шапки, десь поблизу хтось тихо гукнув хлопців, і вони затаїлися. Федір зрозумів: шлях йому і туди вже відрізаний. Мабуть, із цього боку, від картопляного поля, до загону поставили червоноармійців-прикордонників. Їхня застава була недалеко за сусіднім лісом. Але ж чому — прикордонники? Що він — шпіон якийсь чи шкідник, чи втік із тюрми, де сидів як небезпечний злочинець? Він прийшов до себе, в свій рідний куток, де народився, де жив із сім’єю. Де народилися і відійшли всі його предки. Навіщо ж прикордонники?
Певно, він гірший за шпіона. Бо шпіона ловлять лише прикордонники, а його, крім них, ще два загони — із села і з району. «О боже ж мій, ось тобі й вовк! Дикий звір...»
Поки що йому таланило, бо ніхто з цих трьох загонів його не помітив — він їх зауважив перший. Але чи довго буде таланити? Очевидно, побачать і його. Адже не невидимка він. Правда, він знає цей Казенний ліс і придумав би, куди податися. Але ж і вони, певно, орієнтуються в лісі, особливо його односельці. Тепер він біг хтозна-куди, десь у четвертий бік, видно, в глухий кут. Бо там — непрохідний край, там — Багновище, там болота, трясовина, вири. Улітку туди краще носа не потикати. Туди і звірина ніяка не ходить, не те щоб людина. До самих морозів там драглисте болото, вода, засмокче — і погибель.