Але куди йому подітися?
Він уже не біг — він ледве плівся по набряклій водою землі, що пружно вгиналася під ногами. І слухав, слухав, що діється там, ззаду. А ззаду долітали різні голоси, і хтось там кричав, начальницьким голосом віддавали команди, завзято гавкав собака. Мабуть, загони зійшлися, а його випустили. А може, вони повернули назад, до шляху і села, майнула обнадійлива думка, і Федір затаївся за ялиною. Хоч би дали віддихатися, а то пекуча задишка вже роздирала груди.
Віддихатися, проте, не дали.
Вони вже були десь близько, лише дерева не давали йому їх побачити, зрештою, як і їм його. Та ось, він почув, голоси їхні пожвавішали, до нього долетіло: «Дивіться, дивіться-но, слід!» Федір зрозумів, що вони пішли навздогін і що йому від них не втекти. Їх кілька десятків, селян і червоноармійців, вони обклали ліс із трьох боків. А він перед ними один. І він виснажений до краю. І вже не тямить, куди бігти, куди ховатися. Він тільки рухається. Можливо, це останні його кроки. І тут він побачив поперед себе в ялиннику, як швидко миготить унизу щось сіре, пухнасте — це втікав-рятувався заєць. Спочатку від червоноармійців, а тепер, видно, від нього, від Федора. Та він і сам тепер був у становищі зайця. А може, навіть і в ще гіршому, бо заєць ще може врятуватися...
«Люди, чому ви так? — звучав відчайдушний нутряний шепіт. — Що я зробив вам кепського? За що — за молотарку?.. Так тоді ж дякували щиро. Чи ж я хотів кому поганого? Чи собі взяв забагато? Я ж віддав вам усе — беріть. Тільки за що зі мною так люто? Люди, людоньки, схаменіться!..»
Ніхто, однак, не схаменувся, не одумався — його гнали, як гонять вовка на добре організованому полюванні. А він усе чекав, що хтось там спиниться і скаже: «Постіймо, братки! Що ж це ми так...»
Ніхто не став, ніхто не сказав. І його гнали далі.
— Ровбо, стій!!!
Ну ось воно, нарешті...
Під час утечі, протягом усієї цієї недоречної його мандрівки Федір чекав цього окрику і вдень і вночі, та все одно він пролунав зненацька. Федір оглянувся не відразу — а там, позаду, між ялинами вже видно було, як ворушилися темні постаті червоноармійців чи селян — він навіть не розгледів. Головне, що він збагнув: його побачили. Уже й бігти не було як, мабуть, його маршрут кінчався. Неймовірний маршрут — через тисячу верст до рідної землі. Одначе неласкаво зустріла його люба земелька. Ну та бог із нею. Така вже його доля! Проклята доля, що так розпорядилася ним, — у такий нещасливий час народитися селянином.
Закінчився похмурий ялинник, далі починалися мочарі. Не вагаючись, він кинувся туди, м'який товстезний шар моху заколивався під ним, а потім ноги провалилися по коліна в чорну тванисту багнюку. Треба бути несповна розуму, щоб посуватися далі. Але вибору в нього не було. Попереду тремтіли під вітром довгі гострі листки осоки, очерету, а на рудих ослизлих купинах де-не-де стирчали густі лози, поміж ними виблискували чорні вікна чорторию, там починалося Багновище. Він, проте, не спинився, — з відчайдушним зусиллям видираючи з драговини свої постоли, добрався до верболозу, проліз поміж кущами. Тут він уже посувався по пояс у багні, розсовуючи тілом ряску, вперто ліз усе далі, поки під ногами була якась опора. Але грунт почав зникати і Федір шугнув з головою в густу багнисту прірву, однак незабаром він виринув, з'явився на поверхні води, але вже без шапки. Щоб не пірнути знову, не захлинутися остаточно, він ухопився рукою за якесь слизьке коріння із сусідньої купини. Увесь він був у багні, виднілася лише його голова. Смердюча вода текла з носа, холодні її обійми стиснули тіло, ноги покорчило від холоду, звело судомою. Він коротко, уривчасто дихав.
Позаду на твердому березі за плавнями голосно гомоніли, чути було, як лютував собака, там зійшлися загоничі. Вони чи згубили його, чи боялися лізти в холодну смердючу твань. Він добре чув їхні стривожені голоси: «Туди побіг...» — «У болоті він!» — «Дивись, куди вліз, куркульське лайно...» — «А дідька лисого! Вилізе, ніде не дінеться!»
«Ні, вже не вилізу!» — з відчайдушною злістю сказав сам собі Федір. Його тут трохи приховували від берега купини й верболози. А головне, ті, що на березі, мабуть, не дуже рвалися в багнюку, знали, очевидно, що дна тут не було. Розумів це і Федір. Бувало, раніше він не раз зі страхом поглядав здалеку на цей простір з верболозу й води, який завжди акуратно обходили, обминали корови. Тепер він тут сидів. І, мабуть, шляху назад не було. Від холоду задубіли руки і особливо ноги, всередині все в нього стислося в тугий болючий вузол — о, щоб тільки витримати. Та, мабуть, витримувати довго не доведеться. Усе вже кінчалося. Не вистачало лише рішучості. Варто було випустити з рук коріння від купини, як він відразу ж пішов би в безодню. Суконна свитка його стала напрочуд важкою, владно тягнула вниз, постоли, як пудові гирі, обтяжували ноги. Але він тримався, сподіваючись не знати на що. Дихання його все більш утруднювалося, він пихкав, як риба, яку кинули на пісок.
— Ровбо, вилазь!
— Вилазь по-доброму! А то...
— Громадянине Ровбо, від імені Радянської влади попереджую...
Вони там кричали, а він мало що й слухав. Усе одно вилізти звідси він не міг. Та й не дуже хотів. Він тільки зволікав. Зволікав, проте, марно. Десь поблизу, за купинами, почулося:
— Щось тут не видно...
— Та як же — он слід по мочарних заростях тягнеться...
«О люди, люди! За віщо ж ви так?.. Людоньки...»
Одначе вони вже лізуть. Федір трохи посунувся у тванюці, загойдалася ряска, і він приховав голову за купиною. Дві постаті в осоці, високо піднімаючи ноги, помалу продиралися в напрямку до нього. У одного в руці майнула довга жердина-тичка: чи не збиралися вони вигнати його з болота? Він бачив їхні голови в кашкетах, їх самих по пояс. Це були незнайомі хлопці, мабуть, комсомольці з району. Десь за кущами басовито гавкав собака, але у воду, здається, не ліз.
— Далі не потикайся, все...
— Давай, давай! Ще можна! — почулося трохи збоку, і від тих слів Федорові раптово перехопило подих. Він пізнав цей голос — він би пізнав його і з того світу. «Бідний Миколка! — раптом подумалося Федорові. — І він ось сюди лізе! Мабуть же, не від солодкого життя». Ті двоє з тичками, проте, посувалися, вони не загубили його сліду, трохи збочили за кущі верболозу, може, подумали, що він там. Та він там не сидів, він взагалі не ховався. Він був уже недосяжний ні для кого. Він ще не трапив на той світ, але майже зійшов і з цього. На цьому світі залишилися тільки його голова та очі. Щоб глянути востаннє і попрощатися. Як тільки він побачить його, так і відійде. Якщо дотягне... Боже, ніколи в нього не з'являлася думка забити себе, завжди він одержимо змагався за життя. А тут ось мусить...
Одначе може він хоч перед кінцем побачити сина? Бідний Миколка: що він тепер переживає? Певно ж, не з власної волі, — його примусили! Може, він отримав наказ. Від якогось вищого начальника. Бо є ж і над ним начальство. І відправили до лісу ловити батька, якого він зрікся. Коли зрікся, то, видно, можна й ловити. Але якщо це можливо, то як же тоді жити? Може, йому ще й накажуть, зловивши батька, вчинити допит над ним. І син змушений буде катувати його? Боже, навіщо ти сотворив тоді білий світ!
— Лещук, он там пропори!
Це також Миколка, — десь на віддалі, по-начальницькому круто, рішуче, твердо, чого раніше Федір за ним на знав. Такий голос син нажив уже не при ньому. Щаслива його мати, що не бачить цього. І не чує.
Тим часом у сусідньому кущі зашерхотіло, і кінець довгої тички прорізав наскрізь листяну гущавину. Тепер черга за його купиною. Та, мабуть, вони не встигнуть. Усе-таки він випередить їх.