За столом доктор Дімбл завів мову про легенди артурівського циклу.
— Просто дивовижно, — говорив він, — як там усе сходиться, навіть в дуже пізній версії, у Мелорі. Ви зауважили, що герої ніби діляться на дві групи? З одного боку чи, радше, в центрі — Ґвіневра, Ланселот і чимало іншого люду, всі надзвичайно вишукані і шляхетні, в них немає нічого специфічно британського. Але на задньому плані, так би мовити, за Артуром, купчаться всі ті темні постаті — Морґана з Морґаузою і багато інших; вони відзначаються питомо британськими рисами і зазвичай налаштовані до короля вороже, хоч і доводяться йому ріднею. І потім, усе там просто просякнуте магією… Пригадуєте ті чудові рядки про королеву Морґану, яка «підпалила цілий край жіночим чародійством»? Мерлін, звісно, теж типовий британець, хоч він і не ворог королю. Вам не здається, що це — прекрасно змальована картина британської дійсності напередодні англосаксонського завоювання?
— Що саме ви маєте на увазі, докторе Дімбл? — Джейн не зовсім вловила думку співрозмовника.
— Ну, бачите, одну частину населення становили, скажімо, «майже римляни». Вони носили тоги, розмовляли латиною, яка, втім, зазнала сильного кельтського впливу, — нам би вона здалася подібною на іспанську. Крім того, всі вони на той час уже були християнами. Але в глибині країни, за густими лісами правили, либонь, справжні давньобританські царки, які говорили мовою, схожою на сучасну валлійську, а за жерців у них були друїди…
— А ким же був тоді сам Артур? — запитала Джейн. Вона ледь не зніяковіла, коли відчула, як на словах «подібною на іспанську» в неї тенькнуло серце.
— У цьому, власне, й питання, — відповів доктор Дімбл. — Схоже, Артур походив із давнього британського роду, але був християнином і осягнув римське військове мистецтво; він намагався — і не без успіху — об’єднати країну. Його британській рідні це не припало до вподоби, а романізоване населення — всі ті Ланселоти та Лайонели — дивилося на бритів звисока. Саме тому сер Кей постає у тих легендах таким собі вайлуватим селюком: адже він належав до одного з місцевих родів. І за всім цим так і відчувається ледь прихований потяг назад, до друїдизму…
— А яке місце посідає тут Мерлін?
— Мерлін? О, це постать надзвичайно цікава… Хтозна, можливо, спроба виявилася невдалою тільки через те, що він помер так скоро… Вам ніколи не впадало у вічі, якою достоту химерною постаттю був Мерлін? Він не належить до негідників, та водночас — чаклун. Друїд, щодо цього немає сумнівів, але знає геть усе про святий Грааль. «Син диявола» — твердить поговір, але ж Лайямон дає нам зрозуміти, ще це не зовсім так. Пам’ятаєте: «На небесах живе багато різних істот. Деякі з них добрі, а деякі — злі».
— Все це звучить доволі загадково. Раніше я над цим і не замислювалася.
— Я часто думаю собі, — мовив доктор Дімбл, — чи не був Мерлін часом останнім представником чогось забутого, чогось такого, що зникло, відійшло у небуття, коли всі зв’язки з надприродним опинилися в руках або у священиків, або у чаклунів, образно кажучи, або у білих, або у чорних.
— Ну, годі вже тобі, годі, — втрутилася в розмову пані Дімбл, зауваживши, що Джейн ці слова наче трохи збентежили. — Так чи інакше, якщо той Мерлін і жив колись на світі, то це було дуже давно. Він помер багато століть тому і похований, як усім нам відомо, тут неподалік, у Бреґдонському лісі.
— Похований, але, кажуть, не помер, — поправив дружину доктор Дімбл.
Джейн мимоволі зойкнула — добре хоч, що не надто гучно, — а господар продовжував, ніби розмірковуючи вголос:
— Цікаво, що там знайдуть, коли почнуть копати рови під фундамент для того HIKE…
— Спочатку глину, а потім — воду, — сказала пані Дімбл. — Не думаю, що там і справді можна щось побудувати.
— Еге ж, — погодився з нею чоловік. — То навіщо тоді вони взагалі сюди перебираються? Не схоже, щоб той куций кокні Джулз був схильний до романтики, тож ледве чи він марить про те, щоб успадкувати Мерлінів плащ…