— Ще чого! — обурилася пані Дімбл.
— Так, — мовив доктор, — це не надто ймовірно. Хоч, як на мене, дехто з його людей не відмовився б таки цього плаща приміряти. Чи буде він їм до міри — то вже інше питання. От якби старий характерник сам об’явився зненацька перед ними у тому своєму плащі — хотів би я тоді на них подивитися! Навряд чи це їм сподобалося б.
— Ой, Джейн зараз зімліє! — підхопилася раптом зі стільця пані Дімбл.
— Що з вами? — стривожився господар, здивовано дивлячись на зблідле обличчя гості. — Може, тут надто жарко?
— Та ні, нічого… дурниці…
— Ходімо до вітальні, — запропонував доктор Дімбл. — Обіпріться мені на руку.
Трохи згодом у вітальні, сидячи біля прочиненого вікна, за яким виднілася всипана жовтим листям трава, Джейн спробувала пояснити, чому так дивно поводиться, і розповіла Дімблам про свій сон.
— Мабуть, я виглядала останньою ідіоткою, — сказала вона насамкінець і додала: — А тепер можете провести зі мною сеанс психоаналізу.
Доктор Дімбл був просто приголомшений.
— Неймовірно… абсолютно неймовірно… — бурмотів він. — Дві голови… і одна з них — Алькасанова. Невже ми натрапили на слід?
— Годі, Сесіле, — застережливо мовила пані Дімбл.
— Гадаєте, мені треба піти до лікаря? — запитала Джейн.
— До лікаря? — перепитав доктор Дімбл так, ніби не зовсім її зрозумів. — А, он ви про що! Хочете піти до Брайзекра чи ще когось такого? — Джейн збагнула, що подумки він був тієї миті десь далеко-далеко. Очевидно, її сон нагадав йому про щось інше, та про що саме — вона не мала жодного уявлення.
Тим часом доктор Дімбл визирнув у вікно і скривився:
— Прийшов мій найтупіший учень. Доведеться зараз піти до кабінету і вислухати його твір про Свіфта, який, можу закластися, починається так: «Свіфт народився…». Треба зосередитися, а зробити це буде ой як нелегко…
Він підвівся, підійшов до Джейн і поклав їй руку на плече.
— Послухайте, я не даватиму вам жодних порад. Та якщо ви все ж надумаєте поговорити з кимось про цей сон, то зверніться спочатку до мене або до Марджері, а ми вже підкажемо вам, куди йти.
— Ви не довіряєте панові Брайзекру? — спитала Джейн.
— Зараз я не можу нічого пояснювати, — сказав доктор Дімбл. — Все це дуже складно, але постарайтесь не хвилюватися. А якщо з’явиться привід для тривоги — відразу дайте нам знати. На все добре.
Щойно він вийшов, як у двері подзвонили ще якісь гості, тож у Джейн не було більше нагоди поговорити з господинею сам-на-сам. Відтак десь за півгодини вона попрощалася з пані Дімбл і подалася додому — не дорогою попід тополями, а стежкою навпростець через вигін, де паслися чиїсь віслюки і гуси. Ліворуч виднілися вежі та шпилі Еджстоу, а праворуч бовванів на самому обрії старий млин.
II. Обід у проректора
1
— Оце поворот! — вигукнув Кері. Він стояв перед каміном в одній із своїх фешенебельних кімнат, що вікнами виходили у Ньютонівський двір. То було найкраще помешкання у коледжі.
— N.O., так? — запитав Джеймс Базбі. Вони з лордом Фіверстоуном та Марком саме частувалися передобіднім шеррі. «Non Olet»,[2] а скорочено — N.O., називали поза очі Чарлза Плейса, ректора Бректонського коледжу. Років п’ятнадцять тому його обрання на цю посаду стало однією з найперших перемог «прогресистів». Наполягаючи, що коледж, мовляв, потребує «свіжої крові», що час уже струсонути ним і хоч трохи розвіяти безпросвітну академічну нудьгу, їм удалося провести свою кандидатуру — підстаркуватого чиновника, який до академічного середовища не мав жодної дотичності ще відтоді, як у минулому столітті закінчив якийсь коледж у Кембриджі. Працею усього його життя став товстелезний звіт про стан каналізації у Сполученому Королівстві; саме тому «прогресисти», мабуть, і надали йому підтримку. На їхню думку, то був дзвінкий ляпас різним там дилетантам і твердолобим консерваторам, які, однак, не забарилися охрестити нового ректора вже згаданим вище прізвиськом. Втім, поступово його стали називати так навіть прихильники: їхніх сподівань він не виправдав, бо цікавився тільки філателією та своїм хворим шлунком. На засіданнях ради ректор брав слово так рідко, що дехто з молодших співробітників ніколи й не чув його голосу.
— Так, бодай йому! — відповів Кері. — Просить зайти до нього відразу після обіду, щоб обговорити одне дуже важливе питання.