Згодом Кері завжди згадував ці години як один із поворотних моментів у своєму житті. Доти він не відзначався особливою релігійністю, але тоді йому відразу спало на думку, що тут явно не обійшлося без руки Провидіння. І справді, що тут ще скажеш? Він був буквально на волосок від того, щоб сісти у потяг, який відходив на годину раніше; якби так і сталося, його б уже не було серед живих. Такі події змушують людину замислитися. Подумати лишень, цілий коледж просто стерто з лиця землі! Його ж доведеться відбудовувати… Склад членів коледжу оновиться повністю (добре, майже повністю), буде новий ректор. Виходить, Провидіння зволило зберегти життя якійсь надійній, відповідальній людині, котра могла б звалити собі на плечі весь тягар подолання наслідків цієї жахливої катастрофи. Звичайних виборів за таких обставин, звісно, не проводитимуть. Голова наглядової ради коледжу (він же лорд-канцлер), напевне, просто призначить нового ректора і вже разом із ним підбиратиме нових членів. Що довше Кері про все це думав, то більше усвідомлював, що формувати нове обличчя коледжу скоріш за все довірять єдиному із старих членів, який вцілів після катастрофи, — а це майже те саме, що стати другим засновником. Достеменно, без Провидіння тут таки не обійшлося. В уяві поставала картина за картиною: ось портрет другого засновника на стіні в новозбудованому вестибюлі, ось його статуя у внутрішньому дворі, ось присвячений йому довгий-довгий розділ в «Історії коледжу»… І весь цей час Кері, скоряючись звичці й інстинкту (в цьому справді не було й краплі лицемірства), всім своїм видом виражав глибоку скорботу, як і належить порядній людині, що отримала таку страшну звістку Плечі в нього похилилися, в очах читалася врочиста суворість, чоло спохмурніло. Касир мимоволі аж замилувався тією картиною шляхетного смутку і згодом пригадував: «Видно було, що йому страх як погано, та все ж він тримався. Файний він хлопака, той проректор!»
— Коли наступний потяг до Лондона? — запитав Кері. — Мені треба бути там якомога швидше.
6
Як ми пам’ятаємо, Айві Меґз пішла на кухню нагодувати Пана Бультитюда, та не минуло й хвилини, як вона, неабияк усіх здивувавши, влетіла до їдальні з розпачливим виразом на обличчі і залопотіла:
— Ой, ходіть хто-небудь зі мною до кухні, швиденько! Там ведмідь!
— Ведмідь, Айві? — перепитав господар. — Але ж…
— Та ні, я не про Пана Бультитюда, сер! Туди заліз якийсь інший, чужий ведмідь!
— Невже?!
— Так, і вже змолотив усе, що залишилося від гуски, і половину шинки, і вершки, а тепер лазить по столах і виїдає все, що трапиться під руку, і трощить посуд… Ой, ходіть швидше, бо ж там нічого не залишиться!
— А як на це дивиться Пан Бультитюд? — запитав Ренсом.
— От я й хочу, щоб хтось на це подивився, бо він там таке витворяє, що й купи не тримається! В житті ще такого не бачила. Спочатку він просто перебирав лапами і підстрибував, ніби зараз до танцю піде, — але ж раніше з ним такого не бувало. А тепер виліз на мисник, став на задні лапи і то тупцює там, то присідає, і при цьому аж вищить, страшенно голосно, і вже запхав лапу в сливовий пудинг, а головою заплутався у в’язках цибулі, які висять там під стелею… і я нічого не можу з ним зробити, нічогісінько!
— Справді, дивно він поводиться, дуже дивно… А ти не думаєш, люба моя, що той другий, чужий ведмідь — то зовсім не ведмідь, а ведмедиця?
— Ой, не кажіть такого, сер! — перелякано зойкнула Айві.
— Як на мене, то так воно і є. Маю велику підозру, що до нас на кухню завітала майбутня Пані Бультитюд.
— Якщо ми ще трохи тут побалакаємо, то вона стане Пані Бультитюд вже сьогодні, — сказав, підводячись зі свого крісла, МакФі.
— Лишенько, і що ж нам тепер робити? — забідкалася Айві.
— Я певен, Пан Бультитюд з усім дасть собі раду, — відповів господар. — Наразі гостя підживляється після дороги. Як то кажуть, Дімбле, sine Cerere et Baccho…[18] Нехай розбираються між собою самі, можемо їм довіряти.
— Ясна річ, нехай розбираються, — кивнув МакФі. — Але не в нас на кухні.
— Айві, — сказав Ренсом, — мусиш виявити характер. Йди на кухню і скажи ведмедиці, що я хочу її бачити. Ти ж не боїшся, правда?
— Боюся? Ще чого! Я їй покажу, хто тут господар, якщо вона ще не знає.
— А з птахом що таке? — здивувався Дімбл, дивлячись на Ренсомову галку.