— Здається, він хоче вийти, — озвався Деністон. — Відчинити вікно?
— Надворі тепло, нехай буде відчинене, — мовив Ренсом. Щойно вікно прочинилося, Барон Корво випурхнув назовні — і звідти відразу почувся шум крил і гучний крякіт.
— Ще одна любовна інтрижка, — посміхнулася пані Дімбл. — Здається, в нашого Барона з’явилася баронеса… Яка чудова ніч! — додала вона за мить, коли штори обабіч відчиненого вікна заворушив вітер, а кімнату, здавалося, сповнив свіжий дух справжньої літньої ночі. Через кілька секунд звіддалік почулося іржання.
— Наша стара кобилка теж захвилювалася, — сказав Деністон.
— Чш-ш! Послухайте! — підняла руку Джейн.
— Це якийсь інший кінь, — мовив Деністон.
— Жеребець, — багатозначно докинула Каміла.
— Ну, знаєте, — обурився МакФі, — це вже стає просто непристойно!
— Навпаки, — заперечив Ренсом, — все тут цілком пристойно, тобто, згідно зі старим значенням цього слова, повністю відповідає обставинам. Сьогодні тут, у Сент-Ен, гостює сама Венера.
— «Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась, — процитував Дімбл, — і всіх вона доводить тут до божевілля».
— Вона зараз набагато ближче, ніж можуть собі уявити земні астрономи, — сказав Ренсом. — 3 Еджстоу покінчено, інші боги вже покинули Землю. Вона ж чекає, щоб забрати мене з собою.
Раптом у сутінках, які заполонили кімнату, почувся гучний зойк. То кричала пані Дімбл:
— Обережно! Ой, обережно! Сесіле! Вибачте, заради Бога, але я не зношу кажанів. Вони зараз вчепляться мені у волосся!
Два кажани несподівано залетіли в вікно і тепер носилися туди-сюди понад свічками й гучно пищали. Через миготливі тіні складалося враження, що тих кажанів не два, а принаймні чотири.
— Тобі краще піти, Маргарет, — мовив господар. — І ти також іди, Сесіле. Немає потреби влаштовувати довге прощання.
— Я справді напевне піду, — сказала матінка Дімбл. — Не терплю кажанів!
— Заспокой Маргарет, Сесіле, — попросив Ренсом. — Тобі зовсім не обов’язково сидіти тут зі мною. Я ж не помираю. А проводжати — то взагалі дурна справа. Ні не потішишся як слід, ні не пожуришся.
— Ви справді хочете, щоб ми пішли, сер? — перепитав Дімбл.
— Йдіть, любі мої друзі. Urendi Maleldil.
Він по черзі благословив їх, а тоді Сесіл подав руку дружині і вони пішли.
— Ось вона, сер, — повідомила Айві, що знову з’явилася в їдальні через кілька секунд після того, як звідти вийшли Дімбли; вона вся розчервонілася і широко посміхалася. За нею до кімнати перевальцем увійшла ведмедиця; збиті вершки були в неї навіть на носі, а ще вона зовсім недавно частувалася аґрусовим варенням — тут годі було й сумніватися.
— І ще… ой, сер! — додала Айві.
— Що таке, Айві? — запитав господар.
— Ви вже даруйте, сер, але прийшов Том, мій чоловік. Так намучився, бідолаха… Якщо ви не проти, то я…
— Сподіваюсь, ти його нагодувала?
— Так, звісно… якби ті ведмеді ще трохи попорядкували на кухні, то там нічогісінько не лишилося б.
— Але й Томові щось перепало, ні?
— Я дала йому холодного пирога і солоних огірочків — він їх, знаєте, дуже полюбляє, — і ще знайшла шматок сиру і пляшку портеру та поставила на вогонь чайник, щоб ми… тобто, щоб він напився чаю. То він тепер сидить там і не знати як тішиться, а ще каже, що не хотів би вже вам сьогодні набридати, якщо ви нічого не маєте проти… він у мене тихий. Ви ж розумієте, про що я, сер…
Ведмедиця за весь цей час навіть не ворухнулася і стояла, не зводячи погляду з господаря. Він же поклав їй на голову руку і сказав:
— Urendi Maleldil. Ти добра звірина. Йди до свого коханого… та ось і він сам. — Цієї миті прочинені двері відхилилися ще трохи — якраз достатньо, щоб до кімнати запитливо і трохи стривожено зазирнув Пан Бультитюд власною персоною. — Візьми її, Бультитюде, але не в домі. Джейн, відчиніть, будьте ласкаві, он те більше вікно. Там тепло, ніби липневої ночі.
Велике, до самої підлоги, вікно розчахнулося навстіж, і ведмеді обережно, наче побоюючись ненароком щось зачепити, вийшли у вільготне тепло, яким віяло знадвору. Всі зауважили, що там зовсім світло.
— Чи ті птахи зовсім зсунулися з глузду? Чого це вони розспівалися за чверть до півночі? — запитав МакФі.
— Ні, вони цілком при своєму розумі, — відповів Ренсом, а тоді повернувся до Айві: — Люба моя, тобі хочеться піти й нарешті наговоритися з чоловіком. Матінка Дімбл приготувала для вас ту маленьку кімнату біля сходів.
— Ох, сер… — видихнула Айві і затнулася. Господар нахилився, поклав руку їй на голову і мовив: