— Звісно ж, хочеться. Том же навіть не встиг і помилуватися тобою в новому платті. Хіба ти не хочеш його поцілувати? — І сам її поцілував. — То поцілуй його ще й від мене… і не тільки від мене. Не плач. Ти добра жінка. Йди і зціли того чоловіка. Urendi Maleldil. Ми ще зустрінемось.
— Що це там так пищить та шарудить? — спитав МакФі. — Сподіваюсь, це не свині повилазили з хліва? Бо тут і так уже стільки всілякої живини швендяє по дому і по саду, що годі й перелічити…
— Здається, це їжаки, — озвалася панна Айронвуд.
— Ось тепер точно шаруділо десь в будинку, — прислухалася Джейн.
— Тихо! — сказав господар. На кілька секунд запала мовчанка, а тоді він посміхнувся: — Це ж мої друзі з-за вугільного ящика. В них також сьогодні гулянка! — І весело додав: — «So geht es in Sniitzeputzhausel, da singen und tanzen die Mausel!»[19]
— Як на мене, — сухо мовив МакФі, витягуючи свою табакерку з-під попелястої, трохи схожої на монашу сутану мантії (всі вважали, що вона дуже йому личить, а сам він, ясна річ, був іншої думки), — нам ще пощастило, що тут не видно, принаймні поки що, жирафів, гіпопотамів, слонів чи ще когось такого… Боже правий, що це?! — Саме тієї миті поміж шторами, які ворушив лагідний вітерець, до кімнати зазирнуло щось схоже на довгий сірий шланг. Просто понад плечем в ольстерця той шланг сягнув до столу і потяг звідти гроно бананів.
— До дідька, звідки тут всі ці звірі?! — вигукнув він.
— Їх тримали в Белбері, а сьогодні визволили, — пояснив господар. — Бо більше, ніж звичайно, до землі наблизилась і всіх доводить тут до божевілля… З нами Переландра, і людина більше не самотня. Ми тепер там, де й маємо бути, — між ангелами, які доводяться нам старшими братами, і звірями — нашими слугами, товаришами для забав і веселими витівниками…
Хай що збирався МакФі сказати у відповідь, його слова потонули в оглушливому реві, що почувся знадвору.
— Там два слони, — слабким голосом повідомила Джейн. — Все, кінець нашій селері… і трояндам також.
— З вашого дозволу, пане Ренсом, я запну штори, — різко сказав МакФі. — Ви, здається, забули, що тут дами.
— Навпаки, розсуньте ті штори ширше, — в тон йому відповіла панна Айронвуд. — Повірте, нічого непристойного ми не побачимо. Як там світло — світліше, ніж місячної ночі… майже світліше, ніж у білий день! Над садом висить велетенський купол світла. Дивіться, слони танцюють! Як високо вони піднімають ноги… а тепер ходять по колу… гляньте: підносять догори хоботи! І страх які церемонні… це виглядає так, ніби велетні раптом надумали станцювати менует. Справді, слони не схожі на інших тварин, вони радше нагадують якихось добрих духів.
— Все, здається, вони йдуть геть, — зауважила Каміла.
— Щоб говорити мовою кохання, їм треба усамітнитися, так само, як і людям, — мовив Ренсом. — Вони незвичайні звірі.
— Піду-но я до свого кабінету і сховаю подалі рахунки, — підвівся МакФі. — Мені буде спокійніше на серці, якщо я замкну двері на ключ, доки ще якісь крокодили чи кенгуру не почали женихатися просто в мене поміж паперами. Треба, щоб хоч одна людина в домі мала-таки голову на плечах, бо ви всі тут зовсім уже берега пустилися… На добраніч вам, любі дами.
— Прощавайте, МакФі, — сказав Ренсом.
— Ні-ні, мене благословляти не треба, — ольстерець трохи відхилився, проте водночас простягнув Ренсомові руку. — Якщо я коли-небудь і навернуся до релігії, то не до вашої. Мій дядько був головою Генеральної асамблеї… Але ось вам моя рука. Чого тільки нам із вами не довелося разом побачити… але зараз не про це мова. Хочу вам сказати, докторе Ренсом, що попри всі ваші недоліки (а ніхто не знає їх ліпше за мене) в цілому світі немає кращої людини, ніж ви… принаймні я таких не знаю і про таких не чув. Ви… ми з вами… але наші дами, бачу, вже плачуть, а мені вилетіло з голови, що я хотів сказати. Гаразд, то я піду, нічого тягнути час. Нехай благословить вас Бог, докторе Ренсом. На добраніч, любі дами.
— Повідчиняйте всі вікна, — мовив Ренсом. — Судно, в якому я полечу звідси, ось-ось увійде в земну атмосферу.
— Надворі стає щораз світліше, — озвався Деністон.
— Нам можна залишитися з вами до самого кінця? — запитала Джейн.
— Дитя моє, — відповів господар, — тобі не треба залишатися тут аж доти.
— Чому, сер?
— Тебе чекають.
— Мене?
— Так. Твій чоловік чекає тебе у хатині. Бачиш, врешті-решт вийшло так, що ти готувала тоді подружній покій для себе самої. Хіба тобі не треба йти до нього?
— Я мушу йти вже?
— Якщо ти дозволиш прийняти рішення мені, то я відіслав би тебе туди саме зараз.
19
Стоїть собі як писанка хатка, в ній танок ведуть мишенятка