«Ну ось, ще один ранок — на вітер, — роздратовано подумала Джейн. — Треба нарешті братися до роботи.» Під роботою малася на увазі дисертація про Донна; вийшовши заміж, вона не збиралася кидати науку, і почасти саме тому вони з Марком вирішили не заводити дітей — принаймні, поки що. Обмірковуючи свою дисертацію, Джейн не була надто оригінальною: основний задум полягав у тому, щоб наголосити на «тріумфальному виправданні плоті» у творах обраного нею автора. Вона все ще вірила, що, пообкладавшись зошитами з усіма своїми виписками і книгами та «по-справжньому» засівши за роботу, зуміє повернути собі колишнє натхнення. Але спочатку — мабуть, для того, щоб відтягнути першу мить, — вирішила гортати газету, яка лежала на столі, і раптом побачила фотографію на останній сторінці.
Тут же Джейн пригадався сон, який наснився їй уночі, а ще — ті безконечні хвилини, що їх вона просиділа в темряві, чекаючи світанку — лампу не запалювала, щоб не розбудити Марка. Він спокійно спав, до неї долинало його рівне дихання — і це навіть трохи її ображало. Так, спав він і справді як убитий. Тільки одне могло завадити йому заснути, коли поруч була подушка, — та й то ненадовго.
Сон був страшний, а навіть дуже страшні сни зазвичай тьмяніють, коли пробуєш їх переповідати. Втім, переповісти цей сон усе ж доведеться, інакше багато з того, про що піде мова далі, буде просто незрозумілим.
Отже, спершу їй наснилося обличчя — смагляве, бородате, з гачкуватим носом, словом, обличчя якогось іноземця. Воно навіювало страх — головно, мабуть, тому, що саме страх на ньому й читався. Рот був наполовину роззявлений, очі широко розплющені — такий вираз бачимо часом на обличчях людей, приголомшених якоюсь несподіваною звісткою. Проте цього разу щось підказувало їй, що тут шоковий стан триває вже кілька годин. Поступово вона розгледіла чоловіка, який скорчився в кутку невеликої кімнатки з вибіленими стінами і ніби чекав, що ось-ось з’являться ті, хто його туди запроторив, — і тоді станеться щось жахливе. Врешті-решт двері відчинилися й до кімнати увійшов інший чоловік — сивобородий, доволі пристойний на вигляд. В’язень начебто впізнав його, вони посідали і почали розмовляти. Раніше Джейн або розуміла, про що говорять люди в її снах, або просто їх не чула. Тепер же вона могла розібрати слова, але майже їх не розуміла, бо розмовляли французькою; це надавало сну дивовижної вірогідності, адже саме так воно було б і в реальному житті. Відвідувач, очевидно, повідомив в’язневі якусь приємну звістку, бо в очах у того зблиснула надія, і він сказав: «Tiens… ah… да marche»,[1] та потім наче завагався і передумав. Проте сивобородий не відступав і далі на чомусь наполягав — тихо, але дуже настійливо. З виду він був ніби й нічого, проте віяло від нього якимсь холодом, а в пенсне відбивалося світло, тож побачити очі ніяк не вдавалося. Крім того, в нього були якісь аж надто білі зуби… словом, Джейн він не сподобався, і вже зовсім не подобалося їй те, що в’язень непокоївся дедалі сильніше й сильніше, аж доки на обличчі в нього не з’явився неприхований страх. Вона не розуміла, що саме йому пропонують, але якось здогадалася, що його засуджено до страти, а пропозиції чоловіка у пенсне викликають у нього страх ще більший, ніж сама смерть. Тут сон геть утратив будь-яку правдоподібність і перетворився на звичайний кошмар, бо сивобородий, поправивши пенсне і холодно посміхаючись, обіруч схопив в’язня за голову, різко повернув її, — Джейн пригадала собі, що торік улітку бачила, як знімають шолом із водолаза, — відкрутив і кудись поніс. Потім усе змішалося. Їй і далі снилася голова, але вже інша, з сивою бородою, довгою і хвилястою; борода та була припорошена землею, бо належала схожому на друїда старому в довгому плащі, якого викопували з землі у дворі якоїсь церкви. Спочатку Джейн не надто й непокоїлася, гадаючи, що це просто мертве тіло, та старий раптом заворушився. «Зупиніться! — закричала вона уві сні. — Не треба, він живий! Ви ж його розбудите!» Але ніхто її не послухав. Старий сів і заговорив нібито іспанською, і це чомусь налякало Джейн так сильно, що вона прокинулася.