5
Каміла Деністон провела Джейн до виходу — не до тих маленьких дверей у стіні, а до головної брами, яка виходила на дорогу ярдів на сто далі. З просвіту, що прорізав на заході затягнуте сірими хмарами небо, лилося донизу по-осінньому прозоре та прохолодне світло. Джейн соромилася виявляти перед Камілою роздратування і тривогу, які відчувала після розмови з панною Айронвуд, тож коли вони попрощалися, обидва ці почуття вже майже вляглися. Втім, стійка відраза до «всіх тих нісенітниць» нікуди не поділася. Як по правді, Джейн не була аж настільки впевнена, що це справді нісенітниці, але твердо вирішила ставитися до всього цього саме так. Вона не дозволить втягнути, вплутати себе у якісь сумнівні оборудки. Жити треба своїм життям — то був один із її основних принципів. Навіть вирішивши вийти заміж за Марка, Джейн ніколи про цей принцип не забувала і часом навіть дратувалася, що кохання — а відтак і Марк — отак неждано-негадано втрутилися в її життя. Принаймні, вона дуже добре усвідомлювала, скільки всього приносить у жертву жінка, виходячи заміж, і трохи сердилася на чоловіка, який ніколи над цим не замислювався. Власне цей страх у щось вплутатися і був найбільшою, хоч і навряд чи добре усвідомленою підставою для рішення не заводити дітей — принаймні поки що. Адже жити треба своїм власним життям.
Щойно Джейн повернулася до Еджстоу й увійшла до свого помешкання, як задзвонив телефон. «Це ви, Джейн? — почувся у слухавці жіночий голос. — Це Маргарет Дімбл. У нас тут таке сталося… розповім, коли приїду. Зараз я надто сердита, щоб говорити. У вас часом не знайдеться вільного куточка, щоб переночувати? Що? Пана Стадока немає вдома? З превеликим задоволенням, якщо тільки для вас це не проблема. Сесіл почує в коледжі. Ви певні, що я не заважатиму? Дякую, дуже дякую! Буду десь за півгодини.»
IV. Ліквідація анахронізмів
1
Джейн ледь встигла постелити на Маркове ліжко свіже простирадло, коли приїхала пані Дімбл, навантажена силою різних пакунків.
— Дуже вам вдячна, Джейн, ви просто янгол… хоч є де голову прихилити, — дякувала вона. — Ми об’їздили всі готелі в місті… знаєте, тут стає просто неможливо жити! Всюди одне й те ж: жодного вільного номера, все позаймали різні інститутські посіпаки… тут, бачте, секретарі, там — друкарки, а он там — адміністратори. Слів нема! Якби в Сесіла не було кімнатки в коледжі, довелося б йому спати на станції. Сподіваюсь, доглядач догадався хоча б провітрити ліжко…
— Але що сталося? — запитала Джейн.
— Нас викинули на вулицю!
— Не може бути, пані Дімбл! Вони ж не мають права!
— Атож, Сесіл казав те саме… Ні, ви тільки подумайте! Виглядаємо ми зранку у вікно і бачимо: в наш сад, просто на клумбу з трояндами, в’їжджає вантажівка, а з неї висипає ціла зграя справжнісіньких тобі кримінальників з кайлами і лопатами. І це в нашому саду! Верховодив ними якийсь тип у кашкеті і з цигаркою в зубах. Сесіл вийшов до них, і знаєте, що сказав йому той тип? Що вони не заперечують, якщо ми залишимося в домі до завтра, до восьмої ранку… про сад мова взагалі не йшла. Не заперечують вони, розумієте?!
— Але… але тут, напевне, якась помилка…
— Сесіл, певна річ, одразу ж зателефонував до бректонського скарбника, але того, звісно, на місці не виявилося. Цілісінький ранок ми пробували до нього додзвонитися, а вони тим часом зрізали того великого бука — пригадуєте, він вам так подобався, — і всі сливи. Якби я не була така сердита, то просто сіла б і розплакалася, так кепсько було мені на серці. Кінець кінцем Сесіл таки впіймав вашого пана Базбі, але пуття з того не було жоднісінького: скарбник сказав, що це, напевно, якесь непорозуміння, але тепер уже нічого не вдієш, тому нам краще звернутися до HIKE в Белбері. Туди ми, звичайно, так і не додзвонилися, а десь до обіду зрозуміли, що просто не зможемо залишитися на ніч у домі, хай там що.
— Чому?
— Люба моя, ви й уявити собі не можете, як це було. Купа вантажівок і тракторів, усе реве і гуде, страшенний гармидер… потім іще підвезли на якійсь такій схожій на залізничну платформі величезний кран… Та що там казати, навіть рознощик молока з’явився аж біля одинадцятої, а хлопець з м’ясної крамниці не прийшов узагалі: м’ясник зателефонував щойно пополудні і сказав, що до нас неможливо добратися. Ми самі ледь зуміли пробитися до міста, півгодини пішло тільки на те, щоб дістатися до мосту, уявляєте? То було ніби у страшному сні! Всюди якісь спалахи, гуркіт, дорогу розбито вщент, а на вигоні — десятки залізних будок, просто табір якийсь та й годі. А люди, люди… бандюги і тільки. Гадки не мала, що в Англії бувають такі робітники. Словом, то був справжній жах! — Пані Дімбл зняла капелюшка і заходилася ним обмахуватися.