— Телфорд?
Втім, розуміючи всю абсурдність такого припущення, він постарався вкласти у своє запитання дещицю іронії.
— Боже мій, який іще Телфорд?! — розсміявся Кері. — Та ні. Я про лорда Фіверстоуна. Колись ми знали його як Діка Дивайна.
— Мені теж здалося, що Телфорд тут ні до чого, — Стадок і собі посміхнувся. — Добре, що Фіверстоун буде з нами. Знаєте, я ж його ніколи й не бачив.
— Та ну? — здивувався Кері. — Вам обов’язково треба з ним познайомитися. Послухайте, приходьте сьогодні до мене на обід. Його я теж запросив.
— З превеликою охотою, — щиро зрадів Стадок, а тоді, трохи помовчавши, запитав:
— До речі, а у самого Фіверстоуна все в порядку?
— Про що це ви? — не зрозумів Кері.
— Ну, пам’ятаєте, були розмови, що не можна тримати в раді коледжу людину, яка рідко коли тут і з’являється…
— А, Ґлосоп і вся та маячня… нічого з того не буде. Це ж просто казна-що, вам не здається?
— Між нами кажучи, так воно і є. Та все ж, як по правді, зовсім не просто пояснити сторонній людині, з яких причин чоловік, котрий майже весь свій час проводить у Лондоні, числиться водночас членом ради Бретонського коледжу. Вотсоп, думаю, назвав би ці причини геть неістотними.
— Ну, не скажіть, пояснити це не так уже й складно. Хіба не важливо для такого коледжу, як наш, мати свою людину у столиці — та ще й людину вельми впливову? Цілком можливо, що Дік увійде до наступного кабінету міністрів. Та й зараз, у Лондоні, він приносить нам незрівнянно більше користі, ніж той Ґлосоп та іже з ним, нехай навіть вони просидять тут ціле життя!
— Щира правда, звісно. Та спробуйте викласти все це на засіданні ради…
— Знаєте, — перебив Марка Кері, і голос у нього зазвучав трохи прохолодніше, — треба, мабуть, сказати вам одну річ про Діка…
— І що ж це?
— Саме він наполіг на тому, щоб вас прийняли до нашого коледжу.
Марк промовчав. Він не любив, коли йому нагадували, що колись він не тільки не входив до гурту «прогресистів», а й узагалі не був членом Бректонського коледжу. Та й сам Кері подобався йому далеко не завжди… принаймні, не в такі-от хвилини.
— Так-так, — вів далі проректор, — основним вашим суперником був Деністон і, між нами кажучи, його праці багато кому сподобалися більше. Проте Дік наполягав, що ви — саме той, хто нам потрібен. Він пішов до Герцогського коледжу, все там про вас рознюхав і гнув своє: праці, мовляв, працями, а нам потрібна саме така людина, і все тут. Мушу визнати, він мав рацію.
— Дуже мило з вашого боку, — мовив Стадок і дещо іронічно вклонився. Новий поворот у розмові його здивував. У Бректоні, як, мабуть, і в багатьох інших коледжах, здавна існувало неписане правило ніколи не згадувати обставин залучення того чи іншого члена до коледжу при ньому самому. Досі Марк якось не здавав собі справи, що «прогресисти» готові вже були відмовитися і від цієї традиції. Не здогадувався він і про те, що потрапив до коледжу не стільки через свої здібності, скільки завдяки чиїйсь протекції, а вже й поготів — що його кандидатуру мало не провалили. Марка охопило дивне почуття — от наче він допіру довідався, що його батько колись мало не одружився з іншою жінкою.
— Так, — продовжував тим часом Кері, — тепер уже зрозуміло, цілком зрозуміло, що Деністон нам не підійшов би. Звісно, колись він виявляв просто блискучі здібності, але відтоді геть пустився берега, зовсім звихнувся на тому своєму дистрибутизмі… Кажуть, може й у монастир піти.
— Та все ж дурнем його не назвеш, — озвався Стадок.
— Я радий, що ви познайомитесь з Діком, — перевів розмову на інше Кері. — В нас обмаль часу, але я хотів би ще поговорити з вами про одну річ, яка безпосередньо його торкається.
Стадок запитально глянув на нього.
— Ми з Джеймсом і ще кількома друзями гадаємо, — трохи понизив голос Кері, — що Діка варто обрати наступним ректором… Ну, ось ми й прийшли.
— Ще немає дванадцятої, — сказав Стадок. — Може, зайдемо до «Брістолю» та перехилимо по чарці?
Кері не заперечував, тож вони подалися до пабу. Якщо хочеш бути своїм, то треба часом і почастувати колег-«прогресистів», хоч Стадокові тут доводилося важче, адже Кері був неодружений та ще й отримував проректорську платню. Втім, атмосфера у «Брістолі» панувала приємна, і Стадок замовив подвійне віскі для свого колеги та півпінти пива для себе.
З
Того єдиного разу, коли я гостював у Бректоні, мені вдалося вмовити господаря відпровадити мене до лісу і на годину залишити самого. Він вибачився за те, що мусить замкнути за мною браму на ключ.