— Кава готова, — сказала Чані. — Ти голодний?
Його сердите заперечення було заглушене гучним свистом ліхтера з прянощами, що здіймався в небеса з летовища за Арракіном.
Чані помітила його гнів, проте налила йому кави, поставивши чашку біля його руки. Сама ж сіла в ногах Пола, оголила його ноги й почала розтирати м’язи, що затерпли від ходьби в дистикості. М’яко, з обманним спокоєм, вона промовила:
— Поговорімо про бажання Ірулан мати дитину.
Пол широко розплющив очі. Пильно придивився до Чані.
— Ще й двох днів не минуло, як Ірулан повернулася з Валаха, — відповів він. — І вже встигла в тебе побувати?
— Ми не розмовляли про її марні очікування, — промовила Чані.
Пол змусив свій розум зосередитися й узявся розглядати Чані в немилосердному світлі миттєвого спостереження за методом Бене Ґессерит, як, зламавши свої обітниці, навчила його мати. Він не любив робити такого з Чані. Частина її влади над ним полягала в тому, що він дуже рідко потребував застосовувати до неї свою силу, яка вимагала неабиякого напруження. Переважно Чані уникала неделікатних питань. Трималася фрименської доброзвичайності. Частіше переймалася практичними питаннями. Що її цікавило — то це факти, які стосувалися позиції її мужчини: його вплив на Раду, вірність його легіонів, здібності й таланти його союзників. Її пам’ять містила каталоги імен та перехресні довідники деталей. Вона могла проказати напам’ять слабкості кожного відомого ворога, потенційні диспозиції супротивних сил, військові плани їхніх проводирів-полководців, оснащення та виробничі потужності основних галузей промисловості.
«То чого тепер, — питав себе Пол, — вона заговорила про Ірулан?»
— Я тебе стривожила, — сказала Чані. — Я не хотіла цього.
— А чого ж ти хотіла?
Вона всміхнулася, зустрівшись із ним поглядом.
— Любий, якщо ти розгніваний, то не приховуй цього, прошу.
Пол знову відкинувся на узголів’я.
— Може, її слід відіслати? — спитав. — Зараз користі від неї майже ніякої, і мені не подобається її остання поїздка додому, до Сестринства.
— Цього не треба робити, — відповіла Чані, продовжуючи розтирати його ноги. Відтак, чітко дотримуючись фактичного аспекту справи, додала: — Ти багато разів казав, що завдяки їй ми контактуємо з нашими ворогами, що ти можеш прочитати їхні плани через її дії.
— То нащо згадувати про її бажання мати дитину?
— Я гадала, що, коли Ірулан завагітніє від тебе, це перешкодить нашим ворогам і поставить саму Ірулан у вразливе становище.
З рухів її долонь по його стопах прочитав, чого коштувала їй ця фраза. У горлі з’явився клубок.
— Чані, кохана, я присягнувся ніколи не брати її до свого ліжка. Дитина дасть їй надмірну силу. Невже вона має зайняти твоє місце? — лагідно сказав він.
— Я не займаю жодного місця.
— Це не так, Сіхає, моя пустельна весно. Звідки ця раптова турбота про Ірулан?
— Це турбота про тебе, а не про неї! Якщо вона носитиме дитину Атрідів, її друзі засумніваються в її вірності. Чим менше наші вороги довірятимуть їй, тим менш корисною їм вона буде.
— Дитина для неї може означати твою смерть, — сказав Пол. — Ти знаєш, що за інтриги плетуться в цьому місці. — Він обвів рукою кімнату, що розташовувалась у надрах Твердині.
— Ти мусиш мати спадкоємця! — самими губами промовила вона.
— Аххх, — відповів він.
Он воно що: раз Чані не дала йому дитини, отже, це має зробити хтось інший. Чому б не Ірулан? Саме так працював розум Чані. Зачаття повинно бути наслідком любовного акту, позаяк у всій Імперії діяли суворі табу стосовно штучних способів. Чані вирішила по-фрименському.
Пол вивчав її обличчя в цьому новому світлі. Було то обличчя, яке він знав краще за своє власне. Бачив його в ніжній пристрасті, у солодкості сну, охопленим страхом, гнівом і горем.
Він заплющив очі, і Чані прийшла в його спогади. Вона знову була тою юною, наче весна, дівчиною, котра співала, прокидаючись біля нього, — була настільки досконалою, що власна візія поглинула його. У цих спогадах вона всміхалася… спершу сором’язливо, а потім напружено, так наче прагнула втекти з його видіння.
У роті йому пересохло. На якусь мить його ніздрі відчули дим спустошеного майбутнього, голос з іншого видіння наказував йому: «Розлучись… розлучись… розлучись». Його пророчі видіння вже так давно підслуховували вічність, ловлячи уривки чужих мов, прислухаючись до каміння й плоті, відмінної від його власної. Від того дня, коли він уперше зіткнувся з жахливим призначенням, вдивлявся в майбутнє, сподіваючись знайти там мир.