— Давай… Ти пиши від нас двох… Напиши, що я безмежно радий, що у Вірменії маю матір, що вона благословляє нас у переможну дорогу… Напиши, що я постараюся бути гідний її материнської любові…
Вартан сів писати. Лист закінчив так: «…Дорога наша матусю, перемога буде за нами. Отже, чекай нашого переможного повернення. Цілуємо тебе.
Твої сини Вартан, Армен».
Армен підвівся, поправив на собі одяг.
— Ти куди так відразу? — здивувався Вартан.
— До товариша майора.
— Чого?
— Спитаю, чи немає звістки про мого тата…
Зайшовши до штабу, Армен попрямував відразу до майора Кузнецова і, виструнчившись, доповів:
— Товаришу командир полку, дозвольте звернутися з особистим питанням!
Кузнецов, який з начальником штабу саме схилився над розгорнутою на столі картою, поволі підвів голову: — Слухаю тебе, боєць Армен.
— Пробачте, товаришу майор, ви ніяких вістей про мого батька не одержували?
Кузнецов поклав на карту червоний олівець і підійшов до хлопця.
— Поки що ні,— лагідно відповів майор.— Але цілком можливо, що незабаром ми отримаємо від нього листа, я також з нетерпінням чекаю, коли він відгукнеться,— Кузнецов поклав Арменові на плече руку.— Тоді не лише для тебе буде велика радість, що нарешті знайшов свого тата, а й для мене — адже я матиму хорошого друга, офіцера, листуватимуся з ним до нашої зустрічі. Правильно я кажу? — Майор ласкаво глянув Армену в очі.
— Воно, звісно, правильно, товаришу командир, але… чому ж так довго немає ніякої відповіді? — з гіркотою спитав Армен.
Кузнецов на хвилю замислився.
— Ну, що тобі сказати, мій хлопчику?.. В умовах війни не так легко розшукати своїх рідних. Адже все міняється з кожним днем, сьогодні твій батько тут, а завтра там… Фронт не стоїть на місці,— спробував утішити хлопця командир полку.— Хіба не так?
Армен кивнув головою, погоджуючись, тяжко зітхнув.
— Ну, не вішай носа, ти ж мужчина, а до того ще й солдат,— майор обняв його за плечі, прихилив до своїх грудей і сказав підбадьорливо: — Це зовсім не личить синові комісара.
На очах у хлопця заблищали сльози.
— Рядовий Месропян! — раптом посуворішав командир полку.
Армен миттю оговтався, став струнко.
— Слухаю, товаришу майор!
— Мерщій біжи до штабу дивізії і принеси звідти адресовані нам пакети.
— Єсть! — козирнув Армен.— Дозвольте іти?
— Іди.
Армен вискочив із штабу. Майор провів хлопця поглядом, і в його очах блиснули іскорки втіхи.
— Костянтине Георгійовичу,— звернувся до нього начальник штабу,— чи не занадто суворо ви з ним?..
— Нічого, це швидше розвіє його журбу. Завважте, він як тонка лозинка, відразу схилився в інший бік.
— Так, дуже швидко опановує себе й зосереджується на тому, що в дану хвилину найважливіше,— сказав начальник штабу.
— Це одна з його найкращих рис.
Розділ четвертий
Так, як зима відступає перед весняним пробудженням, відступали й німецькі війська під натиском нашої героїчної армії, зазнавши нищівних поразок під Сталінградом та Курськом.
Уже кілька десятків кілометрів залишалося до річки Прут, за якою була Польща. Ще трохи — і вся Західна Україна звільниться від фашистської чуми.
Настав квітень. Сніг уже майже зійшов, прокидалася перша зелень, і в лісі можна було знайти навіть проліски. Під теплим промінням парувала земля, з вирію поверталися на звільнену рідну землю журавлі. Весна увіходила в силу.
Хоча Армен подарував Чаланка з нагоди Нового року майорові Кузнецову, однак собачка весь час був із ним. Коли командир полку десь зустрічав хлопця з собакою, задивлявся на них і питав жартома:
— Ну що, Армене, підростає мій живий подарунок?
— Так точно, товаришу майор, підростає,— відповідав Армен, стаючи струнко й червоніючи.
— Ти ж дивися, щоб він не був у тебе голодний,— уже серйозніше казав майор.
— Ну що ви, скоріше я голодний лишуся, аніж забуду про Чаланка.
— Так теж не годиться,— не погоджувався командир полку.— Як же ти воюватимеш натщесерце?
Армен зніяковіло переступав з ноги на ногу.
— Вибачте, товаришу майор, помилився,— виструнчувався знову.— Ми з ним не буваємо голодні.
Кузнецов задоволено усміхався і по-батьківському плескав його по щоці:
— Оце вже інша річ.
Армен дивувався: командир полку завжди такий зайнятий, має стільки справ, що навіть ночами майже не спить, а бач, пам’ятає ще й про Чаланка, цікавиться, чи той не голодний.