Командир полку кивнув головою на знак згоди, й Армен, спритно повернувшись та клацнувши підборами, чітким кроком вийшов із бліндажа.
Майор Кузнецов, як завжди, провів його задоволеним поглядом.
— Товаришу майор, цікаво, як цей юнак попав до вашого штабу? — спитав капітан.
— Довга історія,— сказав майор.— Есесівці розстріляли його матір у Ростові. Батько воює на фронті, комісар… Але де він зараз і чи живий — невідомо. Посилав запити в кілька місць, та поки що відповіді немає. А хлопець з нетерпінням чекає того дня, коли нарешті знайде свого батька. Він часто питає мене, чи немає якоїсь вісточки про нього… Певен, аби вас тут не було, то й зараз спитав би. Хороший хлопець, не тільки спритний, а й розумний. За такими юнаками, на долю яких випали тяжкі випробування,— майбутнє.
— Сироти, вони до всього ще й дуже товариські,— сказав лейтенант з сивими скронями.— І совісні. Так, той, хто пізнав, почому ківш лиха, швидше зрозуміє тебе в біді.
Майор Кузнецов знову згадав свого Дмитрика. Так було завжди після зустрічі з Арменом. Чимось невловимим цей хлопчина нагадував майорові його рідного сина.
Десь опівдні Армен з Чаланком ішли лісовою стежкою від штабу дивізії.
Стояв сонячний день. Вряди-годи чувся далекий гуркіт наших гармат. Трохи раніше три ескадрильї літаків промчали над лісом на захід. Тепер наші льотчики були господарями неба. Червона Армія остаточно взяла хід війни у свої руки і впевнено гнала фашистів з рідної землі.
Радіючи теплому весняному дню, весело вистрибував Чаланк, а господар його був мовчазний і похмурий. Він знову пригадав свою матір, і серце болісно стислося в грудях. Перед очима постала страшна картина, як есесівці катують неньку, а вона, закривавлена, в подертому одязі, затуляє обличчя понівеченими від ударів руками…
Раптом до нього долинув обережний брязкіт металу.
Арменові думки обірвалися. Він миттю зняв з плеча автомат і напоготові з ним заховався за товстий стовбур старої сосни. Тихенько підкликав до себе Чаланка. Потім виглянув з-за дерева…
Якийсь чоловік у сірій формі,— та це ж німець! — зняв із шиї автомат, повісив його на гілляку й почав оглядати дерево, видно, збирався здертися на нього.
У першу мить Армен розгубився, потім лють охопила його. «Ти диви, як він тут вільно почувається, ніби у власному лісі… Але як він опинився в нашому тилу? Мабуть, спеціально послали в розвідку. Хто б міг подумати, що за якихось двісті метрів від штабу на дереві може сидіти ворог і стежити за тобою. Яка зухвалість! Я тебе зараз постежу! — Армен уже хотів був натиснути на спусковий гачок, та раптом йому сяйнула розумніша думка.— Ні, треба спробувати взяти його живим… Чого мені боятися? По-перше, я у своєму лісі, а по-друге, він сам, а нас двоє…»
Армен разом з Чаланком обережно, нищечком, поза деревами наблизилися до фрица. Він був зовсім молодий, років двадцяти двох, Армен навіть розпізнав його звання — єфрейтор.
Коли між ними залишилося метрів п’ять-шість, Армен вигукнув:
— Хенде хох!
У школі Армен з німецької мав п’ятірку, сумлінно вчив цю мову, наче знав, що колись вона йому знадобиться. От і знадобилася.
Німець швидко підняв руки вгору:
— Лягти! — наказав Армен.
Чаланк так уважно, з такою готовністю дослухався до голосу свого господаря, що якби розумів німецьку, то, напевно, тієї ж миті ліг би.
Німець розпластався на землі обличчям донизу.
Армен швидко підійшов до нього, зняв із дерева автомат, повісив собі на плече, потім, ставши ногою німцеві на поперек, зняв з нього пасок, до якого був прикріплений кинджал у піхвах. Нагнувшись, потягся рукою, щоб обшукати німця,— чи немає в кишенях пістолета… і раптом відчув, що падає. Німець, не міняючи пози, вхопив Армена за холошу, шарпнув з усіх сил і погою кинув його через себе.
Падаючи, Армен випустив з рук автомат — він не чекав нападу.
На якусь мить їхні погляди схрестилися, як мечі.
Німець тільки тепер побачив, що його мало не взяв у полон хлопчисько. Він рішуче кинувся на Армена й, ухопивши його лівою рукою за горлянку, правою потягся до піхов, що лежали поруч на землі, по кинджал…
Армен так розгубився від несподіваного нападу, що забув про собаку. Та раптом помітив Чаланка й закричав:
— Чаланк, взяти! Чаланк, взяти!
Вірний пес тільки того й чекав. З розгону вискочив німцеві на спину, вхопив його за правий рукав, ніби вгадав намір ворога. Німець, який раніше не помітив собаки, відсмикнув руку від Арменового горла, щоб захиститися від Чаланка. Вибравши слушну мить, Армен вивернувся з-під нього, мерщій ухопив автомат і з усіх сил торохнув фрица по голові. Той знепритомнів.