Армен одразу зв’язав німцеві паском руки, потім перевірив його кишені, витяг браунінг, поклав собі за пазуху й наказав грізно:
— Ауф, встань!
Однак той лежав, мов неживий. Армен кілька разів повторив команду, поки фашист нарешті розплющив маленькі зеленкуваті очі.
— Ауф! — знову скомандував Армен, націлюючи йому в груди автомат.
Німець, похитуючись, звівся на ноги. На його грудях Армен побачив залізний хрест.
— Ого, такий молодий, а вже залізний хрест маєш? — здивувався він.— Нічого, ще один хрест і від нас заробиш — дерев’яний, звичайно.
Німець ще не міг отямитися.
— Ану марш,— підштовхнув його Армен, щоб той ішов поперед нього.
Дулом автомата хлопець показував фрицеві, куди йти, зрідка підказуючи:
— Лінкс,— тобто ліворуч.
— Рехц,— тобто праворуч.
Чаланк, висолопивши язика, біг поряд з господарем, стежачи за кожним рухом Армена та його ворога.
— Молодець, Чаланк-джан, вчасно підоспів на допомогу,— сказав Армен і погладив собаку.— А то цей мерзотник уколошкав би мене. Спасибі, любий, я в боргу перед тобою.
Кмітливий пес, ніби розуміючи, що його хвалять, потерся об Арменове коліно…
Коли вони підійшли до штабу полку, назустріч вибіг черговий Вартан. Від подиву він аж рота роззявив:
— А це що таке?
— «Язика» взяв,— стримуючи в собі радісне бажання, якомога спокійніше відповів Армен.
— Де?
— У лісі піймали разом з Чаланком,— дулом автомата він підштовхнув «язика» в спину, наказав:
— Заходь у бліндаж, бандюго…
Про те, як Армен захопив «язика» і як привів його до штабу, ще довго говорили в полку, потім ця історія стала легендою та й покотилася далі й далі… Таке не швидко забувається.
Однієї ночі, повернувшись після перевірки своїх підрозділів, майор Кузнецов зайшов у бліндаж і за звичкою оглянув поснулих бійців. Помітив, що з Армена сповзла шинель (видно, неспокійно спав хлопець), підняв її й обережно, щоб не розбудити, вкрив його. Тримаючи гасову лампу над Арменом, дивився на його майже дитяче уві сні обличчя і нараз помітив на шиї маленький медальйон. Схилився, тихесенько відкрив його — там була фотографія Арменової матері, на звороті якої написано прізвище та ім’я хлопця, рік, місяць і день народження.
«Он воно що,— подумав майор.— Через два дні Арменові виповниться лише п’ятнадцять років».
І от через два дні, тихого, схожого на мирний вечора, майор Кузнецов покликав до себе Армена, Вартана й Бірогли. В бліндажі були ще начальник штабу, комісар, єфрейтор Петренко, молодший сержант Бойко та полкова секретар-друкарка Наталя, яку недавно прислали до них із штабу дивізії.
— Друзі,— сказав Кузнецов,— прошу сідати до столу. А ти, Наталю, будь ласка, постав нам усе, що є смачненького.
Через кілька хвилин стіл мав святковий вигляд. Виявляється, Наталя готувалася заздалегідь.
Усі здивовано перезирнулися, не розуміючи причини такої урочистості. Загадково усміхаючись, майор пояснив:
— Друзі, любі мої, сьогодні нашому дорогому Арменові Месропяну виповнилося п’ятнадцять років…
Хлопець вражено дивився на Кузнецова: хто ж це йому сказав? Усі ж, крім самого Армена, вважали, що йому не п’ятнадцять, а шістнадцять… Ох, як незручно вийшло…
— Армене, любий,— провадив далі майор.— Вітаємо тебе з п’ятнадцятиліттям, здоров’я тобі й довгих років життя, бажаю, щоб ти чимшвидше зустрів свого батька… Армене, дорогий, не треба червоніти, ти сказав мені неправду, бо не міг інакше: ти мужній хлопець і хотів якомога швидше попасти на фронт. Такий обман можна зрозуміти. Полонений, якого ти недавно захопив, відкрив цінні відомості, за що командування полку виносить тобі подяку. Більше того, за виявлену мужність, за сміливий вчинок тебе нагороджено медаллю «За відвагу».
— Правильно, хлопець вартий того! — радісно вигукнув Бірогли.
Армен підвівся, серце йому калатало.
Майор підійшов до хлопця і власноручно прикріпив йому до гімнастерки медаль «За відвагу».
— Поздоровляю з високою нагородою!
— Служу Радянському Союзу! — чітко проказав Армен.
Підходили друзі, тисли йому руку.
— Армене,— попросив майор,— скажи нам, як ти тоді наважився на такий вчинок. Адже той єфрейтор старший за тебе, й дужчий, і досвідченіший… Невже не страшно було?
— Він, розбійник, вдерся на мою землю, а я ще мушу боятися його? — відповів Армен.— Та й нас було двоє — я і Чаланк.