Армен кинув оком туди-сюди, щоб зблизька побачити, яка ж вона, та «катюша», проте нічого схожого на гармату не було. А вона не може довго стояти на одному місці, такий порядок, адже вороги помітили, де спалахнуло полум’я.
— Товаришу капітан, це правда, спершу я дуже злякався, та коли побачив, що вогонь вилітає у бік ворога, заспокоївся. Зрозумів, що це наші б’ють… Ну, вперше ж побачив, через те й душа в п’яти сховалася…
Почулися постріли гранатометів.
— Це вже означає, що наші готуються до наступу,— пояснив капітан, потім спитав: — А ти куди йдеш?
— У штаб першого батальйону. Дозвольте йти, товаришу капітан?
— Іди.
— Гей, Чаланк, ходімо.
Чаланк — вуха сторчма, груди вперед — побіг поряд з Арменом.
Проходили позиціями наших військ. Угорі свистіли снаряди. На кожен свист Армен підводив голову й думав: «Цей, мабуть, розтрощить ворожий дзот… цей попаде в машину з мінами — ото шарахне… цей влучить точнісінько в спостережний командирський пункт, а цей…»
Нарешті Армен дійшов до невеличкого пагорба, біля якого розташувався штаб капітана Бульби. Зайшов, назвав себе й вручив командирові батальйону пакет.
Коли капітан Бульба саме читав наказ майора Кузнецова, увійшов політрук.
— Товаришу командир батальйону, передбачається наступ ворожих танків…
— Так, ось про це й донесення з полку. Виходить, розвідка не помилилася,— закінчивши читати, сказав капітан Бульба.— Ну що ж, зустрінемо як і належить.
Він зняв телефонну трубку й віддав наказ командирам підрозділів привести в бойову готовність протитанкові рушниці, гранати, бути готовими до танкової атаки ворога. Сказав, що за будь-яку ціну треба відбити цю атаку й відразу перейти в контрнаступ…
Капітан Бульба ще не закінчив говорити, як бліндаж струсонуло, зі стелі посипався пісок.
— Вони вже відкрили вогонь,— сказав політрук.— Невже спробують широким наступом відкинути нас назад?
— Не вийде,— впевнено відповів командир батальйону.— Їм не вдалося напасти зненацька, тож не зможуть.— І, помітивши Армена, розсердився: — Як? Ти й досі тут?
— Так точно, товаришу капітан! Чекаю наказу,— виструнчився Армен.
— Негайно вертайся. Тобі тут роботи більше немає.
— Єсть вертатися,— повторив команду Армен і карбованим кроком вийшов із бліндажа.— Чаланк! — гукнув собаку, що покірно його чекав, дивлячись на двері.— Ходімо.
Вони не відійшли що й на сто метрів, як Армен побачив двох бійців,— один височезний, а другий менший,— які несли ящик з протитанковими гранатами.
— Егой, солдатику! — гукнув до нього високий.— Ти чого тут тиняєшся, наказу не чув?.. Ану швидше! Чому без гранат? А ще з медаллю…
На мить Армен розгубився, збираючись з думками: це ж і йому трапилася нагода… Він давно мріяв побувати на передній лінії фронту, побачити бій, не тільки побачити, але й самому воювати — хіба ж не для цього він рвався на фронт? Ось уже більш як півроку він в армії, на фронті, але ще ні разу не ходив в атаку. Скоро й війна закінчиться, всі бійці розповідатимуть після перемоги про битви, про свої подвиги, про бачене й пережите, а він, Армен, що бачив, що зробив такого, що міг би з гордістю розповісти?
— То я ж оце і йду по гранати! — змикитив Армен.— Щойно товариш капітан у штабі дав такий наказ усім ротам.
— Добре, не мнися, нема коли,— сказав високий боєць.— Бери, запасайся.
Армен вхопив у руки гранати.
— Гей, солдатику, забув спитати: а ти хоч знаєш, як ними користуватися? — знову, сміючись, підкусив високий.
— Певно, що знаю,— так само, як і звичайними ручними гранатами,— самовпевнено сказав Армен.— Хочете — покажу, як…— Він удав, що хоче зірвати кільце, але другий солдат, низенький, його зупинив:
— Не треба, зараз немає коли. Ходімо…
— Ну, Чаланк-джан, тепер уже повоюємо по-справжньому,— сказав Армен собаці.— Дивися ж мені, не злякайся. Битися треба з розумом. Щоб слухняно залягав біля мене, коли скажу. Твоя відданість додає мені рішучості, знаю, що поряд вірний помічник, який у скрутну хвилину виручить із біди.
Чаланк жалібно заскавчав.
— Ну, чого тепер скиглиш? Хто тобі винен, я ж казав — вертайся, а ти не послухався.
На якийсь час наша артилерія вмовкла, щоб визначити вогневі точки противника.
Поміж кущів починалися траншеї, які, мов павутиння, тяглися ліворуч і праворуч. А далі, попереду, був майже голий степ — де-не-де кущик.
Уже зійшло сонце, а ворожий артобстріл не втихав, били навмання, і на широкому полі то тут, то там здіймалася земля, хмари диму й пилу то густішали, то розвіювалися. Коли снаряди рвались у кущах, до неба злітало гілляччя разом з корінням. Вдалині, у просвітах між великими деревами, спершу спалахувало полум’я, потім гримів постріл — і снаряд зі свистом летів у бік наших позицій.