Так звільнили Люблін. Було те 23 липня 1944-го року.
Важке повітря стояло над містом. Згодом з’ясувалося, що фашистські тварюки збудували за два кілометри від Любліна концентраційний табір для військовополонених і мирних жителів. Пізніше цей табір став відомий у всьому світі під назвою Майданек.
Наступного дня підполковник Кузнецов, начальник штабу та комісар пішли в Майданек і повернулися пізно ввечері.
Була ніч. Кузнецов під враженням побаченого в концтаборі довго не міг заснути.
— Петре Михайловичу,— покликав тихо.
— Слухаю, Костянтине Георгійовичу,— озвався на сусідньому ліжку комісар.
— Не спиш?
— Не можу.
— Майданек — це щось нечуване й небачене в цьому світі,— зітхнув підполковник.— До якого ж звірства дійшов фашизм, які ж вони людожери…
— Неймовірне страхіття,— зітхнув і начальник штабу Рудаков.
— І вам не спиться, товаришу капітан? — Кузнецов випростався на ліжку.
— Хоч як силую себе заснути, а воно не йде з думок і все.
Кузнецов закурив.
— Коли в тридцять шостому Фра́нко мучив і розстрілював в Іспанії республіканців, протестував увесь світ. Однак сьогодні звірства Гітлера дійшли до того, що неможливо було й уявити.
— Костянтине Георгійовичу,— сказав комісар,— думаю, буде непогано, якщо ми й нашим солдатам покажемо Майданек. Тоді вони ще з більшою ненавистю йтимуть у бій.
— Так, треба,— погодився і начальник штабу.— Хай бачать, що приніс фашизм.
— Я теж такої думки,— мовив командир полку.— Ви й поведете, Петре Михайловичу. І кілька чоловік із штабу візьміть, хай подивляться.
…Вранці взвод солдатів з комісаром Желєзновим строєм вийшли із Любліна. Були з ними також Вартан і Армен. Комісар спершу не хотів брати Армена, але його побратим Вартан таки умовив Желєзнова.
Ішли курним шляхом, по обидва боки якого тяглися розкішні родючі городи. Особливо впадали в око велетенські качани капусти.
— Ну й капуста тут росте, га? — дивувався Вартан.— У житті такої великої не бачив.
— Справді, незвичайно головаста,— підтвердив Армен.
Комісар, який цієї хвилини опинився поряд з ними, сказав:
— Так, сержанте, капуста тут величезна. Ось після того, як оглянемо Майданек, я поясню, чого воно так.
Ген уже показався концтабір. Був він у кілька рядів огороджений колючим дротом, і якби не ця тюремна прикмета, то віддалік можна було б подумати, що це якесь робітниче селище.
Що ближче підходили, то повітря ставало важче.
Час од часу стрій переганяли, здіймаючи куряву, легкові та вантажні автомобілі з солдатами. Туди ж поспішали й жителі ближніх сіл.
Від великих воріт, теж обплетених зверху колючим дротом, починалася довга й широка вулиця, по обидва боки якої рівними рядами тяглися зеленуваті бараки.
У концтаборі було велелюдно. На обличчях — подив і гнів, біль і ненависть. І скрізь — похмура тиша.
Комісар Желєзнов почав розповідати солдатам про Майданек і його в’язнів, про все те, що вчора почув од очевидців.
— Цей табір фашисти почали будувати на початку 1940 року, а закінчили в 1942. Він поділений на шість частин, кожна має двадцять чотири бараки, тобто всього сто сорок чотири. В кожному бараці розміщалося триста чоловік. Цю приречену до смерті величезну масу людей охороняли есесівці й дві сотні дресированих собак. Допомагали їм також поліцаї з колишніх карних злочинців.
Цей концтабір, що займає площу в двісті вісімдесят гектарів, німці називали «ферніхтунглагер», тобто табір знищення. За ті два роки, впродовж яких діяв Майданек, було знищено більше як півтора мільйона людей.
Очевидці вчора розповідали, що майже щодня привозили з усіх кінців Європи військовополонених і мирних громадян, людей різних національностей — поляків, росіян, французів, чехів, італійців, бельгійців, угорців, німців. Привозили чоловіків і жінок, старих і дітей, навіть немовлят…
Один раз на день давали їм юшку з варених буряків, цинічно називаючи її «кавою», двічі — якусь баланду з бур’яну й від ста вісімдесяти до двохсот сімдесяти грамів хліба, в який замішували більше полови, ніж борошна. А за найменшу провину позбавляли й цього. В’язні змушені були харчуватися всім, що під руку трапиться,— ловили собак, котів, мишей… Люди від виснаження скидалися на тіні. Сівши, вже не мали сил стати на ноги. Будили їх о четвертій ранку, о шостій гнали на роботу, а об одинадцятій вели «на обід». Табір був огороджений колючим дротом із сигнальними пристроями, про втечу годі було й думати…