— Але, Армене, закон є закон. Ми не маємо права влаштовувати самосуд. Для нас той ворог, хто тримає в руках зброю… А це полонені, й ми не маємо права вирішувати їхню долю. Такий порядок…
— Таж подивіться, які вони пихаті,— не вгавав Армен.
— Нема з чого дивуватися. Адже роками звикли тільки наказувати й диктувати свої умови іншим. Нічого, Армене, пиху з них ми зіб’ємо, не хвилюйся.
Цього разу Армен змовчав, тільки відчепив од паска свою флягу та кілька разів ковтнув води. Палило всередині.
Полонені понуро чекали, чим усе це закінчиться.
Командир полку блиснув на них гострим поглядом і швидко пішов до себе, комісар і собі рушив за ним, щільно причинивши двері.
Коли закінчився допит, підполковник Кузнецов подзвонив командирові дивізії і доповів про його результати. Генерал наказав привезти майора до нього, а двох інших полонених відправити в тил.
Через кілька днів, уранці, тільки-но поснідали, як до штабу надійшов наказ: «По машинах!»
Полк, прорвавши ворожу лінію оборони, розітнув її клином і рухався далі. І, звичайно ж, штаб також просувався вперед з усіма своїми службами та господарчою частиною.
Шлях вів на Варшаву, до якої залишилося якихось півтори сотні кілометрів. Уздовж доріг тяглися села, поля, ліси. Фруктові дерева, здавалося, самі простягали бійцям свої віти з достиглими плодами. А села мали жалібний вигляд — п’ять окупаційних років залишили свої тяжкі сліди…
Дорога знову проходила полем, і вже вкотре тут і там повторювалася знайома картина — підбиті німецькі танки (над деякими й досі курів дим), самохідні гармати, перекинуті автомобілі та мотоцикли… У цих місцях недавно точилися запеклі бої.
Здалеку ще й тепер іноді чулися постріли наших далекобійних гармат.
Зненацька ліворуч з-за лісосмуги вигулькнули німецькі танки. Відстань до них була чимала, але снаряди вибухнули поряд.
— Залишити машини! — негайно віддав наказ Кузнецов.— Зайняти в полі бойові позиції!.. А ти, Бойко, жени в дивізію і передай, що чекаємо підмоги. Ну, вперед…
Бойко відразу розвернув машину й помчав… Неподалік од нього розірвалося кілька снарядів, але жоден не влучив.
Солдати вмить висипали з кузовів, розтяглися цепом і зайняли оборону ліворуч од дороги, готуючись зустріти ворога. Добре, що окопуватися майже не треба було,— поле було понівечене окопами й вирвами.
Командир полку підняв до очей бінокль.
— Петре Михайловичу, там видно лише три танки, а більше нічого,— сказав Кузнецов.
— Але як вони тут опинилися? — здивувався комісар.
— Мабуть, відступаючи, німці або навмисне залишили їх у нашому тилу для несподіваного нападу, або ж вони десь прорвалися й рушили в глибину, щоб відволікати увагу наших частин од головного удару й дати своїм можливість відійти та трохи вичухатися.
— Яке нахабство! — зумівся начальник штабу.
— Озброїтися протитанковими гранатами! —наказав підполковник.
Кілька солдатів метнулися до вантажних машин, що стояли на дорозі, й принесли звідти ящики з протитанковими гранатами. Усі швидко озброїлися.
Армен, який окопався поруч з Вартаном, також причепив до свого паска дві гранати.
Танки, не припиняючи вогню, поволі наближалися. У бінокль добре було видно на них чорно-білі хрести. Коли вони підійшли ближче, то різко збільшили швидкість. Побачивши, що противник не має протитанкових мінометів, пішли вперед самовпевнено й рішуче. Ось уже стало чути не лише гудіння моторів, а й побризкування гусениць.
— Хай підійдуть чимближче,— подав голос підполковник Кузнецов і також поклав біля себе гранати.
— Армене, я відійду трохи ліворуч,— сказав Вартан.— А ти дивися, щоб тебе не помітили завчасно.
Він поповз ліворуч, потім заліг і став чекати наближення танків.
Армен також не всидів на місці — він залишив свій окоп, вибираючи зручнішу позицію. Нараз, підвівши голову, побачив, що правий танк взяв напрямок точнісінько туди, де замаскувався командир полку.
«Он воно як! — подумав Армен.— Адзуськи! Я за будь-яку ціну переб’ю їхні плани».
Він мерщій виліз з окопу й поповз уперед. Поспішав, боявся запізнитися,— необхідно було перепинити танкові дорогу. Танк і далі не припиняв вогню, але стріляв безладно, ніби намагався здійняти чимбільше пилу для маскування. Однак це йому не допомогло.
Армен уже чимало проповз уперед, і між ним та німецьким танком відстань була метрів чотириста — п’ятсот. Але він не зупинявся. Ще трошки, ще трошки, ще… Он там їхній шлях перетнеться…
А танк наближався, уже прицільніше стріляючи в тому напрямку, де був командир полку. Снаряди свистіли в Армена над головою, але вибухали там, далі… Ворог його ще не помітив. Хлопець повз і повз, серце стугоніло в грудях чи то від утоми, чи, може, від хвилювання. Піт заливав йому очі, проте Армен не зупинявся. Мало, зовсім мало лишилося до того місця, де зустріне він танк. Армен поклав голову на землю, перевів подих, набираючи повні легені повітря,— ніби сили набирався від землі. І знову поповз.