Нарешті він сягнув того місця, яке намітив собі ще здаля,— ось біля цього кущика він зустріне ворога.
Танк із гуркотом наближався. Ось уже лишилося сто п’ятдесят метрів, сто тридцять, сто… Зненацька біля Армена задзижчали кулі, збиваючи хмарки пилу. По ньому відкрили кулеметний вогонь. Помітили. Він кинувся вбік, де зовсім поряд чорніла вирва,— ось тобі й окопчик.
Спершу Армен побачив чорний круглий отвір танкової гармати, потім схожий на павука хрест. Ось вона, та мить — або-або… І він, лігши на бік, жбурнув свою першу гранату…
Проте сталося неждане-негадане. Ще граната була в польоті, як танк різко повернувся праворуч, й Армен не влучив у ціль. Поки приготувався кинути другу гранату, було вже пізно — могутній передок танка нависав над ним, од ревиська заклало у вухах. Здавалося, все — жодної надії на рятунок…
Та раптом в Арменовій голові майнула рятівна думка — він упав на дно ями і всім тілом притисся до землі. Тієї ж миті танк з жахливим ревінням наїхав на яму і зупинився. Світ потемнів, здавалося, важкий залізний ковпак накрив Армена в окопі, ніби його живцем поховали в могилі.
Танк швидко крутнувся на місці, механіку-водієві здалося, що гусениці змішали зухвалого бійця з землею, і він знову дав хід уперед, рушив у тому ж напрямку. Тепер не можна було зволікати ані секунди.
«Невже даремні були мої старання? Невже все пропало?» — з жахом подумав Армен.
«Ні!» — неначе підштовхнув його внутрішній голос, і він зірвався з землі, випростався на повен зріст і щосили кинув другу гранату.
Пролунав вибух. Танк задимів, потім його огорнуло полум’ям. Армен помітив, як розсипався в різні боки охоплений вогнем його екіпаж.
«Тут вам і капут, людожери, кати!» — подумки вигукнув Армен.— А що — жарко, горите? Ну горіть, попелійте. Ви багато попелу лишили на нашій землі…»
У цю мить почув гарматні постріли. Глянув у той бік. Це підоспіла підмога. П’ять самохідних гармат уже вели вогонь по ворожих танках, що повернули назад…
Бій був короткий. Попередній танк також загорівся, а другий, зоставшись без лівої гусениці, скособочився, загруз у м’якому грунті й більше не зрушив з місця. Танкісти змушені були здатися в полон.
Щойно закінчився бій, як сюди прибув своєю машиною командир дивізії. Ще здалеку помітивши генерала, назустріч йому поспішив командир полку.
Кузнецов хотів був доповісти про гарячі події, але генерал його зупинив:
— Не треба, мені вже все відомо,— сказав, зачиняючи дверцята машини.
Його оточили офіцери — стомлені, запорошені землею, але, вочевидь, у доброму настрої.
— Костянтине Георгійовичу,— звернувся генерал до Кузнецова,— кажуть, один танк підбили ще до того, як прийшла допомога. Хто ж цей сміливець?
— Мій син, товаришу командир дивізії,— з радістю й гордістю відповів підполковник.
— О, то твій хлопець справжній Ілля Муромець, чудово,— усміхнувся генерал.
— Ні, товаришу генерал, скоріше за все Давид Сасунський,— сказав Кузнецов.
— Чому так? — не зрозумів командир дивізії.
— Тому що він вірменин… Хлопець осиротів, а я його всиновив.
— О, серед вірменів теж немало Муромців. Їх багато сьогодні на наших фронтах.
— Так, товаришу генерал, і в нашому полку служить ще сержант Авчян, відомий снайпер…
— Чув, чув про такого,— задоволено сказав командир дивізії.— Але я не бачу твого сина, нехай покличуть його.
Привели Армена. З ніг до голови в землі й пилюці, тільки очі світяться радісно.
— Ось він, герой дня, товаришу генерал,— сказав комісар Желєзнов.
— Молодчина,— ще ширше усміхаючись, похвалив його генерал.— Хоча ти й молодий літами, але якщо вже такий хоробрий, нагородимо тебе орденом Червоної Зірки,— сказав він і, взявши з рук ад’ютанта орден, прикріпив його Армену на груди, потім гаряче потис руку.— Поздоровляю!
— Служу Радянському Союзу! — виструнчився Армен.
— Вітаю, синку,— сказав підполковник Кузнецов й, обнявши Армена, поцілував у лоб.
— Поздоровляю і вас, мої мужні воїни,— звернувся до всіх командир дивізії.— Молодці, не розгубилися у скрутну хвилину, гідно зустріли ворога.