Хоча командир батальйону був поранений у праве плече, але відмовився:
— Ні, товаришу політрук, ви їдьте… Я переправлюсь останній.
Переправа почалася рівно о другій. Пліт вдало перетнув річку, його швидко розвантажили й, тягнучи за канати, ще швидше повернули на протилежний берег, щоб знову навантажити.
…Було десь близько четвертої ночі, коли пліт востаннє вирушив до рятівного берега. Цього разу на ньому був капітан Бобров, ще кілька поранених бійців, а також п’ять важких кулеметів, продукти, боєприпаси та зовсім маленький жеребчик, який з’явився на світ п’ять днів тому й тепер тремтів од нічної прохолоди. Ліворуч і праворуч на відстані кількох метрів од плоту пливли солдати-їздові, тримаючи за вуздечки коней, які досить впевнено почувалися у воді. Час од часу чулося їхнє пофоркування.
І тут у небо знялося воднораз кілька ворожих освітлювальних ракет, вони вихопили з пітьми пліт, і тієї ж хвилини на березі зацокотіли кулемети. Невдовзі озвався й міномет. Ті, хто вже переправилися, з тривогою стежили за плотом.
Знов і знов спалахували над річкою ракети, міни почали рватися довкола плоту, що хитався на хвилях, здійнятих вибухами.
— Ох, канат перервався! — раптом закричав Аршавір.— Тепер наш пліт піде за течією.
— Канат перебило осколком! — гукнув і рядовий Андрій Сидоренко.
— Хлопці, треба негайно щось робити,— занепокоївся старший сержант Хмельницький.
— Тут один тільки вихід,— сказав начальник штабу.— Знов прив’язати канат. Хто може взятися за це?..
Перший вихопився Аршавір:
— Я спробую…
Він не вагаючись вхопив обірваний кінець і кинувся у воду.
«Тільки б якомога швидше догнати пліт, поки він не відплив далеко,— стукотіла у скроні гарячкова думка. Він ніби й не помічав, як від вибухів мін фонтанами здіймалася в небо вода, не бачив, як нічну темряву прошивали трасуючі кулі. Та раптом почув, як на рятівному березі загриміли гармати, що підоспіли на допомогу.— Тепер буде легше…»
Ворожі кулемети один за одним захлинулися. Міномет ще якийсь час розбурхував річку, а потім також замовк. Здалося, ворог угамувався, однак за хвилину знов зацокотіли кулемети й довкола Аршавіра сипонув свинцевий дощ. Щоб бути менш помітним, Аршавір раз по раз пірнав, і кулеметники губили його, гадаючи, що влучили в ціль.
Нарешті він доплив до плоту, сперся ліктями на бокову колоду й міцно прив’язав канат. Бійці, що були на плоту, допомогли Аршавіру, який зовсім вибився із сил, вилізти з води.
— Молодець, виручив,— сказав командир батальйону.
Дісталися берега.
Швидко перевірили особовий склад, техніку.
Не обійшлося без людських жертв.
Батальйон вирушив у дорогу. Чекали, що ворог переслідуватиме, але цього не сталося.
Аршавір прокинувся, бо віз, на якому він спав як убитий, підкинуло на вибоїні. Він розплющив очі й, ще не прочумавшись, стривожено запитав:
— Де ми?
— Не бійся, все гаразд,— сказав їздовий.— Небезпека минула.
Попереду Аршавір побачив своє відділення у строю. Скочив із воза, почепив на плече автомат і догнав друзів.
— Мкртчян! — подав голос Хмельницький.
— Слухаю, товаришу старший сержант.
— Як себе почуваєш? Нежиті не підхопив?
— Чудово, не підхопив, товаришу командир.
— Справжній орел! Ну, тоді ставай у стрій.
Аршавір прилаштувався біля Олеся, рушив у ногу з товаришами. Тільки тепер він помітив, які стомлені й виморені безсонням їхні обличчя.
Несподівано почувся гул літака. Солдати ще його й не бачили, як пролунала загальна команда:
— Залишити дорогу, всім — до лісу!
Всі як один кинулися за дерева, їздові також завернули підводи на узлісся і зупинилися.
Італійський розвідувальний літак «рама» розшукував військовий підрозділ, який вночі вирвався з оточення.
Попередили: не стріляти.
«Рама», нічого підозрілого не помітивши, щезла в тому напрямку, де батальйон здійснив переправу.
Знову вийшли на дорогу й рушили на південний схід.
— Знаєш, Олесю,— сказав старший сержант Хмельницький,— кілометрів за десять — п’ятнадцять звідси моє село — Соснівка… Уявляєш?..
— Та ти що! Оце так щастить тобі,— аж не вірилося Олесеві.— Побачиш своїх.
— Звичайно, якщо нам нікуди не доведеться звернути… Ох, чогось аж душа холоне — як там мої? Чи село хоч на місці…
— Де ступала нога фашиста, там можна ждати чого завгодно,— сказав Аршавір.— Набачилися, знаємо. Але не переживай, командире, все буде добре.
— Твоїм легше, Аршавіре,— зітхнув Олесь.— Вони хоч далі від цих головорізів. А мої на Львівщині вже на другому тижні війни опинилися в окупації. Ех, заздрю я старшому сержантові — підходить до рідних місць.