Хмельницький, вважай, і не чув Олеся. Весь був у своїх думках. Згадував матір, яку не бачив ось уже два роки: ще в 1940, в серпні мав відпустку, відвідав неньку, одружився з коханою дівчиною Валею, пожив три тижні сімейним життям і повернувся в армію. Тепер перед його очима була мати — жвава, бадьора, як і колись, незважаючи на те, що пішов їй сьомий десяток; згадав дружину, яка ось уже більше року, як стала матір’ю. Олег Хмельницький спробував уявити, який же він, його маленький Тарасик. «Хлопчики звичайно схожі на батька,— тішив себе Олег.— Більше чи менше, а схожі». Він згадав і свою сестру Галю…
— Товаришу старший сержант,— обірвав його думки Олесь,— велика родина у вас?
— Мати, сестра, дружина й однорічний син,— гордо наголосив на останньому слові Хмельницький.
— А сестра старша за вас?
— Ні, молодша. Торік закінчила філологічний факультет Київського університету. Романо-германське відділення. Але війна все перебила… Тепер удома.
— Товаришу старший сержант,— втрутився у розмову Аршавір,— а яка у вас сестра?
— Як це — яка? — здивовано глянув на нього Хмельницький.
— Людина хоче знати, чи вродлива. Мабуть, уже ладен закохатися,— засміявся Олесь.
— Так швидко?
— А що тут такого, кавказці — вони знаєте якої гарячої крові? Вогонь! Душа…
— Не перебивай,— розсердився Аршавір.— Я серйозно питаю.
— Ну, коли серйозно,— споважнів Хмельницький,— тоді слухай. Гм… Зросту такого, як і ти, Аршавіре, розкішне русяве волосся, заплетене у дві коси, личко біле та ніжне, розумні блакитні очі…
— А до роботи яка? — знов устромив свого носа Олесь.
— Путня дівчина. Не думайте, що хвалю, бо моя сестра, ні. Вже як візьметься до чогось, то свого доб’ється. В університет відразу після школи вступила.
— Ех, жаль, що я поспішив з одруженням,— почухав потилицю Олесь.— Якраз на мій смак дівчина. Це б…
— Товаришу старший сержант,— знов нетерпляче обірвав його Аршавір.— А як звуть вашу сестру?
— Галя.
— Гарне ім’я.
— О, вже й до імені добрався,— сміявся Олесь.— Що там іще залишилося?
Батальйон таки йшов у напрямку Олегового села, й з кожним кроком сержант хвилювався дедалі більше, роззираючись довкола й упізнаючи рідні місця.
Отут ліс густішає, а тут підуть явори з товстими стовбурами і гладесенькою корою. Он же вони, красені… Тихесенько про щось шепочуться під легітним подувом вітру — може, впізнали? Так-так — кивають зеленими верхівками, уклінно схиляються: ласкаво просимо. Здрастуйте, рідні мої явори.
Далеко, ген аж там у тумані, ледь-ледь бовваніло село. Старший сержант вдивлявся в той бік, і ніхто не хотів перебивати його думок. Мовчали.
Попереду почувся брязкіт танків.
Даючи їм дорогу, батальйон змістився праворуч. На баштах машин сиділи солдати. За танками пройшла піхота, потім кілька гарматних батарей, колона вантажних машин…
Військова частина пройшла, за нею — знову кілька танків.
— Ну й чудово,— сказав Олесь,— армія є, наша дивізія є, і полк наш також є.
— З такими танками нам нічого не страшно,— задоволено мовив старший сержант Хмельницький.
Батальйон знову вийшов на дорогу й рушив далі. До села залишалося всього-на-всього кілька кілометрів.
На високому пагорбі добре було видно вітряк з відбитим крилом.
Потім показалася сільська церква… потім хати… люди…
Штаб полку з господарчою частиною та допоміжними службами зупинився під селом у лісі, бійці батальйону розмістилися в селі. Хмельницький, спитавши дозволу, пішов з Олесем та Аршавіром провідати своїх.
Коли зайшли на подвір’я, назустріч вибіг з великим гавкотом собака, став лащитися до Олега, лизати йому руки.
— О, Джульбарсе, ти мене не забув… Ну, добре, добре, годі…— говорив старший сержант, гладячи собаку по голові, а Джульбарс, радісно поблискуючи очима, зазирав йому в обличчя, намагаючись лизнути.
На подвір’я вибігла дівчина, кинулась Олегові на груди, заголосила:
— Ну чого ти, дурненька? — пригортаючи до себе, вмовляв він її, а сам з нетерпінням позирав на хатні двері.— Чого ти плачеш, сестричко, живий я, здоровий…
«Де ж це мати, дружина?.. Чого не виходять назустріч?» — ворухнулася думка. Нарешті спитав:
— А як мама, Валя?
Сестра заридала ще дужче.
— Не мовчи!.. Щось сталося? — застиг Олег, здогадуючись, що це не сльози радості.
— Мама захворіла,— схлипуючи, сказала Галя.— Уже кілька днів, як злягла…