— О, височенький, міцний хлопець. Еге, Олег же вчора розказував, що тебе хвалили перед усіма, звання підвищили. О, ось же вона, медаль твоя,— жінка погладила медаль на Аршавірових грудях.— Поздоровляю тебе, сину.
— Дякую, мамо.
— Ще начебто й п’ять днів спочинку дали, еге?
— Так, дали.
— Виходить, учора був вільний, а й не здогадався прийти до нас, порадувати стареньку.
— Та я…— зніяковів Аршавір — не знав, що й відповісти.
Зайшла Галя з повним відром садовини.
— Здрастуйте, товаришу молодший сержант,— сказала, всміхаючись.
— Здрастуй, Галю.
Вона поставила відро на лаву біля стіни, підійшла до Аршавіра й простягла руку.
— Вітаю.
— Спасибі,— сказав Аршавір і, червоніючи, взяв її маленьку й теплу руку в свою долоню.
Вони мовчки дивилися один на одного, й те солодке мовчання, мабуть, тривало б ще довго, аби його не порушила мати:
— Ну, чого ви стали, давайте до столу. Ти ж, Галю, із садка прийшла не з порожнім відром, то частуй козака,— сказала вона й сама сіла на лавку. Навпомацки вибрала кілька великих яблук, похвалила: — Молодець, дочко, зірвала тих, що треба. З Олегової яблуні, еге? Ось покуштуй, синку, які добрі.
Вона простягла Аршавірові туге червонощоке яблуко.
Галя з цікавістю позирала на цього чорнявого кавказця, їй трохи чудно було, що ось він, вірменин, народився в далекому, невідомому їй краю, а тепер сидить у їхній хаті, говорить з гортанним акцентом, часом неправильно вимовляючи слова, але вони чудово розуміють одне одного. І зовсім не відчувається, що цей хлопець нетутешній, ні, він свій, він товариш її брата Олега, з яким вони ділять на фронті лихо, радощі й кусень хліба.
— Справді, дуже смачне яблуко,— сказав Аршавір.— Кажете, з Олегової яблуні?
— Атож, сину, він посадив її ще хлопчиком.
— А можна мені подивитися на це дерево?
— Чого ж не можна? Галю, покажи Аршавірові.
— Ходімо,— сказала вона й, накинувши на плечі шовкову червону косинку, пішла з хати.
— Тільки ж вертайся, Аршавіре, чув? — наказала мати.— Скоро Олег прийде додому.
— Добре, мамо.
Він вийшов надвір.
Між дерев червоніла косинка.
П’янкий яблуневий дух стояв у саду.
— Ось,— сказала Галя.— Бачиш, як уродила?
— Ага. Ніби знала, що прийде Олег. Чекала…— Аршавір погладив шорсткий яблуневий стовбур.
Мовчали. Галя, схиливши голову, перебирала в руках золоту косу.
У садок прибіг Джульбарс. Весело метляючи хвостом, підійшов до Аршавіра, обійшов його двічі, потім влігся на землі між Галею й гостем, наче був коло дівчини за сторожа.
А вгорі між ними повисла обважніла гілка яблуні, ніби теж боронила Галю.
— Знаєш,— сказав він,— ти наче вийшла до мене з отієї української пісні…
— З якої? — звела вона тонкі брови.
— Ну, вона дуже відома. Навіть ми, солдати, часто її співаємо, коли йдемо строєм.— Аршавір якусь мить повагався, потім тихенько затяг:
Галя зашарілася, опустила очі, а потім спитала:
— Ти любиш наші пісні?
— Дуже, особливо народні… Про кохання…
— То ти, мабуть, закоханий? — засміялася вона.
— Так… Відтоді, як зайшов до вас…
Галя спалахнула, як макова пелюстка, і ще швидше стала перебирати свою косу.
— …Щось дивне зі мною коїться. Сам не знаю… Ніколи мені й на думку не спадало писати вірші, а тут… наче само написалося.
— Ти написав вірш? — здивувалася вона.
— Авжеж,— сором’язливо кивнув Аршавір.— Тобі присвятив.
— Невже?..
— А чого ти дивуєшся? Здається, Валерій Брюсов сказав, що у кожному вірменинові захований поет.
— Цікаво,— вона, червоніючи, трохи повагалася, потім попросила: — А ти можеш прочитати?
— Звичайно, можу. Тільки ти нічого не зрозумієш, бо вірш вірменською мовою.
— Це ще цікавіше. Прочитай, я постараюся зрозуміти.
— Справді? — зрадів Аршавір.— Ну слухай…
Дивлячись у її чисті, як гоже небо, очі, він став читати напам’ять:
На хвилю затнувся, ніби щось запитував у неї сумовитим поглядом, але Галя кивнула: читай, і він продовжував приглушено-схвильованим голосом. А коли закінчив, довго дивився у її очі, потім спитав:
— Зрозуміла?
— Здається, так…
— Що ти зрозуміла?
— Галя,— всміхнулася вона.— Ти чотири рази назвав моє ім’я. А решту слів, може, перекладеш мені?