— Ну, Аршавіре, Кунанбаєв, кому наказано? — підігнав бійців старший сержант.— Не баріться.
— Товаришу командир відділення,— сказав Аршавір,— я сам з ним упораюся, а Кунанбаєв нехай зостається тут, вам поможе…
— Добре, Мкртчян, дій…
Аршавір взяв «язика» на плечі й розчинився в темряві.
Він уже далеченько відійшов од колючого дроту, коли з боку ворожих позицій знову шугнули в небо ракети і майже водночас вдарили міномети.
Аршавір пішов швидше. Та враз міна вибухнула так близько, що ударна хвиля штовхнула Аршавіра вперед. Він похитнувся, втратив рівновагу і впав. Осколки довкола сипалися так рясно, як пелюстки абрикосового цвіту під рвучким подувом вітру.
Раптом Аршавір відчув, що полонений сіпнувся, потім застогнав.
«Чи він, часом, не поранений? — подумав Аршавір і почав у темряві обмацувати «язика». Торкнувшись його плеча, відчув, що пальці мокрі — так, поранений…
«Ти диви,— думав Аршавір,— ті гади й свого не жаліють, бояться, щоб ніяку військову таємницю нам не видав. Але ж він нам потрібен живий».
Аршавір швидко дістав особистий пакет і перев’язав полоненого.
— Отак буде краще. Ну, ходімо… Вже трішки лишилося, он до того пагорба… По той бік наші,— отак любенько погомонівши з «язиком», Аршавір знову завдав його собі на плечі й, ступаючи якомога ширше, рушив далі.
Він ще не дістався пагорба, коли вдруге злетіли ракети, а міномети відкрили вогонь.
Аршавір скинув німця на землю і впав сам. Перевівши подих, поповз і потягнув за собою німця.
Звідти, де зосталися його товариші, долинали автоматні черги та вибухи гранат. Виходить, хлопці прийняли нерівний бій.
Знов і знов злітали в небо ракети, й довкола Аршавіра раз по раз рвалися снаряди.
— Ой,— раптом зойкнув він.— Здається, поранило…— І відчув, як по правому стегну потекла кров.
Попереду вибухнув ще снаряд, ще, ще… Щось важке й гаряче вдарило по голові, Аршавір інстинктивно спробував затулитися, але руки не послухалися його.
«Оце вже кінець,— ворухнулася на споді запамороченої свідомості думка.— Та може ж таки, дотягну живим «язика»…
Він зібрався на силі, відірвав шмат спідньої сорочки й, зціпивши зуби, туго перев’язав рану на голові. Потім знов ухопив німця за комір.
— І все-таки… все-таки я тебе, хоч би що там було, мушу дотягти,— важко дихаючи, крізь стогін проказав Аршавір. Йому здавалося, що власний голос додає сили.
Коли Аршавір, напружуючись до краю, таки подолав пагорб, у відповідь фашистам заговорила наша артилерія.
— Вогонь! Вогонь, рідненькі…— Аршавірові здавалося, що він волає на весь світ, однак з вуст його виривався лише хрипкий шепіт. Хлопець не мав більше сили ні повзти, ні кричати, ні думати…
У медсанбаті лікар, оглянувши Аршавіра, виявив кілька тяжких поранень і значну втрату крові. Дивлячись на перев’язану Аршавірову голову, лейтенант медичної служби тільки скрушно зітхав.
— Негайно перебинтувати всі рани. Підготуйте до вливання крові,— сказав він.— Можливо, ще не пізно…
Та виявилося, що ніхто з присутніх не мав першої групи крові. Становище було загрозливе.
Аршавір лежав непритомний. Землиста тінь розповзлася по його обличчю, губи пошерхли від гарячки.
Провідати відважного розвідника прийшли командир батальйону Бобров та начальник штабу. Потім з’явився старший сержант Хмельницький, який зовсім недавно повернувся з хлопцями із завдання, таки виручивши з біди Олеся Пархоменка. За ним прийшов Сидоренко.
І нарешті, в супроводі Олеся прибігла Галя. Стримуючи ридання, вона стояла під дверима.
— Аршавіре, брате, розплющ очі,— підійшов до пораненого Олесь.— Поглянь, хто прийшов до тебе…
Командир батальйону капітан Бобров, побачивши Галю, зрозумів, хто для пораненого ця дівчина.
— Підійди, тобі можна,— сказав він їй.
Галя підійшла, налякано притискаючи долоню до тремтячих вуст. У другій руці вона тримала дивізійну газету, на першій сторінці якої була надрукована фотографія сержанта Мкртчяна, а нижче — розповідь про його бойові подвиги.
— Аршавіре, любий, поглянь на мене,— тихо мовила Галя, і гаряча сльоза покотилася по її щоці.
Він ніби крізь сон почув її голос.
Поволі розплющив очі. Все було як у мороці. Та з того мороку поступово вирізнилися блакитні очі, золота коса, нарешті, дороге обличчя, по якому котилися сльози.
— Галю…— прошепотів Аршавір.— Не плач. У нас ще буде…— і не зміг доказати, знову повільно склепив повіки.
— Так, буде…— мовила Галя тремтячим голосом. Вона зрозуміла, що він хотів сказати.— Ти чуєш мене, Аршавіре?.. Ну, поглянь іще хоч раз…