Проте він її вже не чув.
Лікар знову намацав на Аршавіровій руці пульс.
— Може, хтось із вас має першу групу крові? — спитав він, не приховуючи тривоги в голосі.
Усі збентежено перезирнулися.
— Візьміть мою,— благально подивилася на нього Галя.— Тільки врятуйте… мою…
— У вас перша група?
— Не знаю…
— Ні, так не можна. Мене ще одне непокоїть, боюся, що в нього зараження…
— У мене перша,— раптом ступив до лікаря Сидоренко.
— Ти точно знаєш?
— Звичайно, ось,— він дістав із кишені персональний покажчик групи крові й простяг його лікареві.
— Справді, перша…— сказав той, і кволий промінчик надії майнув на його обличчі.— Ну, що ж, це останній шанс. Не будемо гаяти часу. Прошу всіх вийти.
…Коли Сидоренкову кров улили Аршавіру, пульс його почав битися швидше. Але ненадовго. Через кілька хвилин він знов уповільнився. Потім зупинився назавжди…
Лікар вийшов за двері. З виразу його обличчя кожен зрозумів, що сталося.
Залягла важка тиша.
Можливо, лише Галя ще не хотіла нічому вірити, але й питати боялася, тільки втупила в лікаря стривожений погляд.
— Так, я недаремно боявся,— зітхнув той і стомлено розвів руками.— Зараження крові…
— Аршавір…— Галя затулила обличчя руками.
Сержанта Мкртчяна поховали так, як і годиться ховати мужнього воїна. Провести його в останню путь прийшли навіть командир полку та комісар.
Відгримів салют.
Повернулися зажурені воїни з цвинтаря в село.
А біля свіжої могили ще довго стояла самотиною дівчина й оплакувала свою першу любов.
Частина третя
Розплата
Надійшов наказ залишити Соснівку й відійти в район села, що лежало звідси кілометрів за десять.
Штаб полку зі своїми допоміжними службами та санітарним батальйоном уже був у дорозі. Готувалися вирушати й розвідники.
Олег Хмельницький хотів було відправити матір та сестру в тил, але мати не захотіла й слухати:
— Ні, я зі своєї хати не піду нікуди.
— Але ж, мамо, фашисти… ну, все може бути, це ж нелюди. А Галя…
— Галинку бери з собою, а я вже помру тут. Не залишу я, сину, наше гніздо порожнім.
— Не хвилюйся, Олежику, ми з мамою якось перебудемо,— сказала Галя.
— Але ж як?
— Нічого з нами не станеться, синку,— заспокоїла його мати.— Ти там себе бережи…
Заходило сонце, коли грім ворожих гармат підкотився зовсім близько до Соснівки — так близько, що у вікнах бряжчали шибки.
Вранці німці увійшли в село.
Майже в кожній хаті поселилося по два, а то й більше гітлерівців.
Хмельницьким пощастило: жоден німець не захотів у них зупинитися — мабуть, тому, що жили коло лісу, а це вже страшно. Зрозуміло, як Галя з матір’ю зраділи, що хоч тут лихо минуло їх.
Галя хотіла пройти селом, аби побачити, що там тепер робиться, але мати не пускала:
— Не йди, доню, вони ж гірші за скажених собак, іще причепляться. А як побачать, яка ти дівчина, то й до нашої хати знайдуть стежку… Послухай мене, Галинко, нам і без цього біди вистачає.
— Ох, мамо, як же це так? Хіба ж ми в тюрмі, а не в своїй хаті? Де це таке видано, щоб рідна домівка полоном була…
— Воно, звісно, так, але ж ти сама, Галю, знаєш, що цим бузувірам ніякі закони не писані.
— Нічого вони мені не зроблять,— вперто сказала Галя,— хай тільки спробують.
— Ну, що тобі ще сказати… Іди, але будь обережна,— зітхнула мати.
Галя вийшла з дому. Минула одну вуличку, другу, потім пішла широким шляхом, що тягнеться через усе село аж до шосейної дороги. Тут і там бачила замасковані танки, гармати, міномети, зенітні батареї… Повсюди чорніли вирви, і скрізь вешталися гітлерівці в зеленій формі, чулися їхні уривчасті розмови, з яких, однак, вона, добре знаючи німецьку мову, вирізняла чіткі команди. Галя дедалі більше прислухалася до тих розмов.
Біля паркану найбільшої в селі хати різко зупинився легковий автомобіль. Очевидно, в тій хаті розмістився штаб німецької військової частини. З машини виліз офіцер і, помітивши біля дерева на подвір’ї фашистського полковника, підійшов, викинув уперед руку:
— Хайль Гітлер!
Полковник відповів недбалим жестом.
З їхньої короткої розмови Галя зрозуміла, що в Соснівці вони затримаються щонайменше на чотири дні, сюди має прибути поповнення, а потім планується потужний наступ. Надійшов наказ верховного командування до середини серпня захопити велике місто на східному напрямку, отже, через п’ять днів слід починати операцію.