«Виходить, намічається велика битва,— подумала Галя.— Як же переказати своїм? Аби це Олег навідався вночі…»
Вона спішно вернулася додому й розказала матері про все, що бачила та чула.
Мати тільки скрушно похитала головою.
— Ну, що ж робити, мамо, підкажи! Чекати, поки хтось із наших надійде, чи…
— Чи що? — стривожено запитала мати.
— Чи піти самій?
— Ти не пройдеш, вони схоплять тебе.
— Я такими місцями перейду лінію фронту, що їм і не снилося.
— Ні, доню, можеш себе занапастити і звістку не донести. Потерпи трохи, я впевнена, що до нас хтось навідається. Ось побачиш.
— А якщо ні?
— Якщо ні… тоді підеш.
— Добре, почекаємо трохи.
Цілий вечір Галя була сама не своя. Те й робила, що виходила з хати, вдивлялася у бік лісу, ніби на її бажання там неодмінно саме в цю хвилину мав з’явитися хтось із наших солдатів. Але ніхто не йшов.
Стемніло. На землю опустилася беззоряна ніч.
Тривожно шумів ліс.
Галя не витерпіла:
— Піду я, мамо.
— Схаменися, доню, не йди… Куди ж ти сама в таку глупу ніч, через ліс…
— Ні, мамо, наш ліс мене не лякає. Навпаки, він допоможе мені. А зволікати не можна, буде пізно. Хтозна, що нас чекає завтра…
— Боюсь я за тебе, доню.
— Не бійся, все буде добре.
Мати притихла, ніби вагаючись, потім сіла на ліжко:
— Галю! — покликала.
— Що, мамо?
— Сядь біля мене.
Галя сіла, мати обняла її, міцно пригорнула до себе й поцілувала.
— Будь обережна, дитино моя,— сказала.— Хай бог тебе милує.
— Не турбуйся, мамо, я до світанку повернуся.
Вона якусь хвилину постояла, про щось міркуючи, потім взяла мотузку, ніби зібралася по дрова, і вийшла з хати.
Ніч перейшла на другу половину, а мати ще не стулила очей. Серце огортала тривога, голову обсідали неспокійні думки, й вона всім своїм єством дослухалася, чи не пролунають попід хатою знайомі кроки, чи не рипнуть сінешні двері, хоча Галя ще й не мала прийти, навіть якби щасливо здолала дорогу туди й назад. Це чекання було нестерпне,— час, здавалося, зупинився і ночі немає кінця-краю. Але й підганяти її, цю ніч, було лячно, адже вона ховала Галю від ворожого ока, від смертельної небезпеки. Подумати страшно: двічі мусить перейти лінію фронту.
І коли у вікнах почало сіріти, ще дужче защеміло материнське серце: «Казала ж, до світанку повернеться… Може, заблудилася в лісі й потрапила до німців у лабети? — уже вкотре стукотіла у скронях тривожна думка.
Час од часу здалеку долинали глухі постріли, й кожен з них краяв материне серце. Вона навіть не силкувалася заснути, сиділа на ліжку, щомиті ладна схопитися з місця й бігти… Куди?
А шибки світлішають, світлішають…
«Ох, відчайдушна ти в мене, донечко, не треба було йти. І так про себе ніколи не думала, а після загибелі Аршавіра й зовсім махнула рукою. Хоч у вогонь, хоч у воду… Ох, біда-біда…»
Нараз у двері тихенько постукали. Мати ще якусь мить так і сиділа непорушно, дослухаючись: може, почулося, а коли стукіт повторився, притьма скочила з ліжка й метнулася до дверей.
— Хто? — спитала тихо.
— Я, мамо, я, відчиняй,— почувся Галин голос. У матері відійшло від серця, на радощах не могла намацати клямку.
— Прийшла, слава богу,— видихнула полегшено.— А я тут місця собі не знаходжу, пішла б уже за тобою, якби могла.
Вона нарешті відсунула засув, впустила Галю до хати й обняла її, мовби хотіла переконатися, що це справді вона, її дочка.
— Вибач, мамо, що припізнилася.
— Нічого, аби вернулася… Ну, як ти, розказуй… Хоч знайшла наших?
— Знайшла. Знаєш, як вийшла з лісу, мало не наскочила на фашистський пост. Довелося знов вертатися в хащі, щоб обійти.
— Бачила брата?
— Так, вітання тобі передав. Післязавтра вночі…— почала була Галя, але, згадавши братове прохання, затнулася, так і не доказавши.
— Що вночі? — перепитала мати.— Кажи.
— Вони чекають підкріплення,— сказала зовсім не те, що спершу хотіла.
— Ну, а як він, Олег?
— Нічого, мамо, здоровий.
— Ти йому все переказала?
— Аякже, мені так дякували!
— Голодна, мабуть, там на плиті візьми.
— Ні, мамо, мене по-солдатськи нагодували. Тільки спати хочу — вмираю,— сказала вона і стала роздягатися.
Але виспатися Галі не вдалося.
Вранці, тільки-но розвиднілося, безцеремонно загрюкали в двері. Перша прокинулася мати і, знаючи, як наморилася дочка, пішла відчиняти. Ще й не взялася за клямку, як у двері знов почали гатити чимось важким, а потім закричали: