— Ауфмахен!..[3]
Мати, почувши чужу мову, завмерла.
Той грюкіт розбудив і Галю:
— Хто там такий, мамо?
— Німці, хто ж іще може бути о цій порі? — злякано відповіла мати.
— Відчини. Двері нас не врятують, все одно виламають,— сказала Галя і швидко почала зодягатися.
Мати підійшла, відсунула засув.
Німецькі солдати з автоматами напоготові вдерлися в хату, заглянули в одну кімнату, в другу, повідчиняли всі двері, перевірили піч і запічок, комірчину… Лише капітан та фельдфебель лишилися стояти біля порога.
— Чому так довго не відчиняли? — спитав капітан каліченою мовою.
— Путні люди в цю пору сплять й іншим не заважають відпочивати, а не стукають у чужі двері,— спокійно відповіла мати.
— Німецькі солдати мають право зайти куди хочуть і коли хочуть. Вони це право заслужили в бою. Хто перемагає, той і диктує, затямила, матко? — сказав капітан, ступаючи в глиб кімнати.
— Що хоче пан офіцер? — чистою німецькою мовою запитала Галя, виходячи йому назустріч.— Що привело його до нас о такій ранній годині?
Капітан, фельдфебель і солдати, які ще й досі нишпорили по хаті, аж остовпіли, побачивши перед собою таку вродливу дівчину, яка до всього ще й розмовляла німецькою.
— О, фройляйн, ви що, з хмар до нас опустилися? — обличчя капітана розпливлося в усмішці, він зупинився посеред хати й не міг приховати захвату.— Ви знаєте нашу мову?
— Так, гер капітан. Я люблю мову великого Гете,— усміхаючись, відповіла Галя.
Капітан справді був приголомшений. За три роки він побував у багатьох країнах Європи, але такої вродливиці ще не зустрічав. Ніколи не міг подумати, що в глушині, під дрімучим лісом, побачить таку панну.
— Чудово, чудово, фройляйн,— сказав, солодко розтягуючи слова, капітан.— Дозвольте відрекомендуватися — ад’ютант командира есесівської дивізії, кавалер Залізного хреста капітан Отто Хемке! — Він виструнчився і, стукнувши підборами, різко опустив і підняв голову.
Галя насилу стримала сміх, завваживши, як цей «кавалер Залізного хреста» раптово забув про свої здобуті в боях права й покірно схилив голову.
Мати здивувалася з Галиної сміливості, а ще більше з того, як швидко цей бундючний німець забув про свій гонор, як притихли вояки, котрі ще хвилину тому ладні були перекинути хату догори дном.
— Як ваше ім’я, фройляйн? — чемно спитав капітан.
— Галя.
— Красиве, дуже милозвучне ім’я. Фройляйн Галю, скажіть своїй матері, що за наказом командира есесівської дивізії від сьогоднішнього дня у вашому домі житимуть один обер-лейтенант і один солдат.
Коли Галя пояснила, чого хочуть ці непрошені гості, мати обурилась:
— Як, вони хочуть мене з дочкою вигнати на вулицю? Та як вони сміють? Я зі своєї хати нікуди не піду. Ідіть і перекажіть це своєму старшому…
Капітан, може, всього, що сказала мати, й не второпав, але зрозумів, що вона не згодна з їхнім рішенням. Галя стриманим тоном переклала материні слова.
— Знаєте що, фройляйн Галю,— відповів капітан.— Наказ є наказ, і його, хочеш чи ні, треба виконувати. Втім, я доповім пану полковникові, що ви володієте німецькою мовою, можливо, він погодиться залишити одну кімнату для вас із матір’ю. До того ж нам потрібна хороша перекладачка.— Він витримав паузу, намагаючись вгадати, яке враження справили на неї ці слова, потім спитав прямо: — Ви хочете працювати на велику Німеччину?
Галя мовчала — обмірковувала, як йому відповісти. Будь-яке необережне слово могло ускладнити їхнє з матір’ю становище.
— Ну то як? — перепитав капітан.— Я чекаю вашої відповіді, фройляйн Галю.
Вона подивилася на матір, потім на фельдфебеля і, нарешті, кивнула головою на знак згоди. Потім сказала спокійно:
— А чого б і ні. Ще більше вдосконалю свої знання з німецької, матиму розмовну практику, чи не так?
Капітан лишився задоволений такою відповіддю.
— Чудово, чудово, я так і доповім панові полковнику,— усміхнувся він і, подавши знак солдатам, рушив до дверей.— До зустрічі, фройляйн Галю…
За ним, вдоволено усміхаючись, вийшов фельдфебель, а потім і солдати.
— Що він сказав, Галю? — спитала мати, коли вони залишилися самі.
— Пообіцяв попросити свого командира, щоб нам залишили одну кімнату. І навіть запропонував мені працювати в їхньому штабі.
— Як працювати? — здивувалася мати.
— Їм потрібний перекладач.
— Ох, не знаю…— похитала мати головою.— Дивися, Галю, ти вже не маленька, не хочу тебе відраджувати, але щоб не помилилася… Будь обережна, ще раз тобі кажу, бо з ними жарти погані.