— Знаю, мамо.
— Що тобі ще порадити, доню… Дивися, щоб перед людьми не було соромно, бережи своє добре ім’я.
— Про це не турбуйся, я пам’ятаю, якого я роду. Тому й погодилася працювати в німців, що маю з ними свої рахунки…
Того ж дня Галю покликали в штаб дивізії. Там її чекала така несподіванка, що вона ледве опанувала собою, аби не виявити своїх почуттів.
Перше, що впало в око під час зустрічі з полковником,— шрам на його лівій щоці. Глибокий, синюватий, він ішов навкоси майже до ока.
«Ні, не може бути,— подумала Галя.— Хіба мало людей з такими шрамами, особливо тепер, під час війни…»
Та коли почула його ім’я — Віллі Вольф,— її немов струмом ударило: «Він, він, мама не раз повторювала це ім’я, ніби боялася, що забуде… Віллі Вольф… Усе співпадає, і вік приблизно такий. Так ось до якого чину дослужився колишній фельдфебель. Видно, немало пролив людської крові…»
Галя намагалася притлумити в собі хвилювання, спокійно дивитися в полковникові очі, та погляд несамохіть зосереджувався на його шрамі, на цій мітці вбивці, що назавжди вкарбувалася в пам’ять матері, а відтак і її дітей.
— Отже, фройляйн, хочете працювати в нас? — спитав Віллі Вольф. Він перехопив її збентежений погляд, але сприйняв його, як жіноче захоплення бувалим воїном. Цей погляд навіть полестив полковникові.
— Так, я згодна.
— Цікаво.
— Що ж тут цікавого? — спитала Галя.— Природне бажання поліпшувати свої знання з німецької. Зрештою, я не нав’язувалася, мені запропонував роботу ваш ад’ютант,— а гідністю відповіла вона.
— Так-так…
Полковник підвівся, заклав руки за спину й почав походжати кімнатою, глипаючи спідлоба на дівчину.
— Але ж ви українка,— сказав він,— а ми, німці, як кажуть комуністи, ваші окупанти…
Галя відчувала, що полковник не довіряв їй.
— Чого ж мовчите, фройляйн, відповідайте.
Галя повела плечима, ніби дивуючись наївному запитанню, потім сказала:
— Гадаю, пане полковник, досить того, що я люблю німецький народ, його мову, культуру й давно мріяла присвятити своє життя германській філології.
— Це, звичайно, похвально… Однак, щоб краще пізнати ворога, також вивчають його мову, звичаї, побут, історію… Чи не так, фройляйн? — розтяг він губи в лукавій посмішці.
— Можливо. Але я самохіть лишилася, не втекла, коли прийшли німецькі війська. Що ж до культури, то Шіллер і Гете увійшли в моє серце, як рідні, а Бетховен — взагалі для мене бог…
— Ну, гаразд, фройляйн, поки що я задоволений вами. А там буде видно,— сказав полковник.— Беремо вас перекладачкою, мій ад’ютант капітан Отто даватиме вам завдання.
— Я готова.
— Чим сумлінніше ви працюватимете, тим більше матимете для себе користі.
— Постараюся виправдати вашу довіру.
— Ми, німці, вміємо гідно оцінити будь-яку хорошу роботу. Думаю, що й вас оцінимо як належить.
— Дякую, пане полковник.
Він покликав свого ад’ютанта.
— Отто, фройляйн чекає ваших вказівок. Поясніть, що вона має робити.
— Яволь, пане полковник,— випнув груди ад’ютант. Потім звернувся до Галі: — Ходімо зі мною, фройляйн.
Галя підвелася, злегенька кивнула головою і пішла за капітаном.
Вечоріло, коли Галя поверталася додому. Не доходячи до хати, раптом зупинилася, закам’янівши.
— Леле, та що ж це вони, іроди, роблять…
Ціла рота німецьких солдатів, роздягнувшись до пояса, озброївшись пилками та сокирами, вирубували ліс. Валяли прадавні дерева, зрізували молодняк, корчували кущі.
Галю ніби хтось ножем у серце штрикнув,— адже все її дитинство, юність минали під оцими деревами, без яких уже й не уявлялося життя. Скільки солодких спогадів було пов’язано з отим високим кленом, розлогою ялиною, старою березою… Скільки мрій там народжувалося… Цей ліс для неї був такий самий дорогий і рідний, як домівка. А тепер… страшно глянути.
— Варвари,— ледве стримуючи обурення, прошепотіла Галя. Вона помітила знайомого фельдфебеля, який завзято бігав поміж солдатами, давав вказівки, як швидше впоратися з роботою. Вищання пилок і дзвін сокир, чужинська мова й тріск дерев, що падали,— усе це нагадувало пекло. Хотілося тікати світ за очі… Заревли вантажні машини — під’їхали забирати вирубаний ліс.
— Чого мнетеся, роти пороззявляли? — закричав фельдфебель.— Ану мерщій вантажити, бо нас тут і ніч застане. До темряви треба впоратися, гайда!