— Не встигнемо, тут ще добрий шмат роботи,— буркнув один із солдатів.
— Заткнися, свиня! — відрізав фельдфебель.— Працювати треба, а не язиком молоти.
Солдат зіщулився і швиденько метнувся до машини, де вже вантажили на кузов колоди.
— Здрастуйте, фройляйн, звідки це ви йдете?
— Зі штабу.
— Отже, працюєте у нас?
— Так.
— Чудово. Правильно зробили, що послухалися мудрої поради. Не пошкодуєте.
— Якось же треба жити…
— Ваша правда, фройляйн. А до того ж…
Галя не дала йому докінчити фразу:
— Скажіть, будь ласка…
— Вибачте, фройляйн, але я ще навіть не відрекомендувався,— простодушно перебив і він її.— Моє ім’я Буш, можете звати фельдфебель Буш.
— Фельдфебель Буш,— відразу підхопила Галя,— скажіть, будь ласка, що все це означає,— кивнула вона на солдатів, що метушилися біля машини.
— Я, фройляйн, тільки виконавець, це не з моєї вини. Ви повинні зрозуміти, що відмовитися виконувати наказ я не міг,— він винувато схилив голову.
— Але ж це варварство…
— Так, ваша правда. Але те, що ліс так близько підступає до села, не подобається командирові дивізії. Він наказав вирубати чималу площу, аби тут відкривався простір, як у полі. Мабуть, здогадуєтеся навіщо.
— Ні,— похитала Галя головою.
— Щоб застрахуватися від несподіваного нападу партизанів.
— А-а-а, зрозуміло. Але я щось не чула про них у наших краях.
Фельдфебель оглянувся довкола. Переконавшись, що їх ніхто не чує, сказав:
— Фройляйн, я хотів би зайти до вас у дім, маю дуже важливу розмову.
Галя на якусь мить розгубилася, не знаючи, як повестися у такій ситуації, та, пам’ятаючи його доброзичливу усмішку під час вранішнього візиту, запросила:
— Будь ласка, пане Буш.
Вони зайшли до хати.
Наступного дня увечері полковник Віллі Вольф влаштував застілля з нагоди свого ювілею — йому виповнилося п’ятдесят. Хоча гостей було й небагато, але всі при високих чинах, здебільшого штабні офіцери.
Галю також було запрошено. Ювіляр, перебуваючи в доброму гуморі, зажадав, аби дама сіла поруч із ним, а потім попросив навіть, щоб вона наповнила його склянку.
Поміж гостей крутився меткий фотограф і, вибираючи найцікавіші моменти врочистості, раз по раз клацав апаратом. Звичайно ж, у центр кадру весь час потрапляв командир дивізії Віллі Вольф, а також вродлива перекладачка «фройляйн Галя», аби наступного дня її земляки побачили на фотографіях, вивішених на майдані, з яким веселим і щасливим обличчям розважається українка в колі німецьких офіцерів.
На ювілейне застілля завітав навіть майор зі штабу генерала Шведлера. Його й попросили виголосити перший тост.
— Панове офіцери! — підняв келих майор.— Сьогодні полковнику Віллі Вольфу, якого всі ми так любимо й шануємо, виповнилося п’ятдесят років. Більше як тридцять із них він служить у доблесних військах Німеччини, примножуючи їхню честь і славу. Брав участь ще в першій світовій війні, а 1918 року Віллі Вольф, носячи тоді ще погони фельдфебеля, воював у цих краях, бував навіть у цьому селі. І ось тепер знову прийшов сюди, вже з погонами полковника, щоб ще далі розширити кордони великої Німеччини, зробити свій посильний внесок у нашу перемогу над комуністами. Пан полковник переможно пройшов зі своєю дивізією Польщу, Бельгію, Чехословаччину, Угорщину, Францію… одне слово, всю Європу, і тепер, як бачите, його дивізія вважається однією з найнадійніших в угрупованні військ генерала Шведлера «Південь». Воїни цієї дивізії, особливо офіцери й сам полковник зокрема, здобули собі заслужену славу…
За столом зааплодували.
Майор витримав паузу, потім звернувся вже безпосередньо до ювіляра:
— Пане полковнику, прийміть же велике вітання від генерала Шведлера та від мене особисто! Поздоровляємо вас із ювілеєм і бажаємо нових бойових успіхів на славу великої Німеччини. Панове офіцери! Давайте ж вип’ємо за здоров’я полковника Вольфа й побажаємо йому довгих років життя та, що найголовніше, нових перемог у цьому великому поході!
Усі з вигуками привітань схопилися на ноги, загули, схвалюючи тост майора.
Галя також усміхалася, стримуючи відразу та гнів, що закипали в серці. Вона згадувала не тільки те, що не раз чула від матері. Дещо розповів їй про цього ката й фельдфебель Буш, котрий виявився комуністом і душею відчув у Галі те, чого, на щастя, не вгадали фашисти. Вчора увечері вони мали серйозну розмову. Спершу вона подумала, що, може, це провокація, вдала, ніби не розуміє, на що натякає фельдфебель, навіть погрожувала поскаржитися на нього полковникові, та зрештою чуття таки підказувало їй: ні, це не ворог. І вона не помилилася. Буш сказав, що Галя може завжди розраховувати на його підтримку. Це додавало їй сили сидіти зараз за одним столом з оцим нелюдом, руки якого у крові не лише її батька, а й патріотів усієї Європи.