Тут і там валялися трупи гітлерівців, але час од часу раптом лунали короткі черги ворожих автоматів і кулеметів. Після кожного вибуху наших гранат цих вогневих точок ставало менше.
— Таганашвілі, Олесь! — гукнув старший сержант.— Праворуч причаївся кулеметник. Обійти з тилу!
— Єсть!
Трохи згодом останній ворожий кулемет умовк.
Рота лейтенанта Капустіна взяла Соснівку.
Хата Хмельницьких горіла. Над селом слався дим.
У саду на одній із яблунь висіла мати. Під її ногами розгорявся вогонь. Поки солдати добігли, жінка вже спалахнула, як свічка.
З вогню її вихопили неживу…
Олег опустився на коліна.
— Прости мене, мамо… Не встиг…— По щоках його покотилися сльози.
Хлопці-розвідники колом обступили свого командира. Мовчали. Ніхто не втішав старшого сержанта Хмельницького. Бо не було таких слів, які притлумили б у цю хвилину його скорботу.
— Що! Що там? — влетіла в садок Галя, розштовхала солдатів, і з грудей її вирвався такий крик, від якого здригнулося б і кам’яне серце: — Мамо!..
Вона припала до замордованої матері й на якийсь час заніміла.
Догоряла хата, й від неї снопами бризкали гарячі іскри, але цієї біди мовби ніхто й не помічав, бо хіба про хату думка, коли не стало господині, яка оберігала в ній родинне вогнище…
Ще зовсім недавно ось під цією яблунею Галя й Аршавір шепотілися про своє перше кохання, а тепер не було ні Аршавіра, ні тієї святої жінки, яка своєю мовчазною згодою благословляла їхню любов.
Мовчала обгоріла яблуня.
Мовчали солдати.
Тихо плакали брат і сестра.
Догоряла хата — колиска їхнього дитинства.
— Слухай… Ти чуєш? — раптом пошепки звернувся до Сидоренка Пархоменко.
— Що?
— Ніби хтось кличе.
Вони прислухались і знов почули той самий голос.
— Допоможіть, товариші…
— Авжеж, хтось кличе на допомогу,— сказав Олесь.— Але не розберу, звідки.
— Здається, там… Гайда!
З автоматами напоготові вони побігли через город і метрів за сто побачили під деревом пораненого німецького фельдфебеля. Той з останніх сил намагався підвестися, час од часу промовляючи:
— Товариші, допоможіть…
Побачивши Пархоменка й Сидоренка, він став показувати рукою у бік хати Хмельницьких, повторюючи:
— Матка… допоможіть… там… матка…
— Нема вже матки,— сказав Олесь, не розуміючи, що воно за німець дивний такий.
Фельдфебель повернувся у другий бік і знову показав рукою:
— Там… допоможіть… там… люди…
Вони глянули туди, куди показував німець, і недалечко побачили велику стару клуню. Побігли туди.
Що ближче були вони до клуні, то виразніше чули стогони, зойки, дитячий плач. Двері замкнені, попід стінами накладено купи хмизу.
За кілька кроків валявся убитий есесівець з коробкою сірників у руці, поряд — каністра з бензином. Не встиг, душогуб…
Олесь зірвав замок, відчинив двері. Жінки, діти, старі кинулися назустріч, стали обіймати Олеся й Андрія.
— Дорогі наші… рятівники… рідні…
— Не лишили в біді…
— Здоров’я вам і віку…
На їхніх очах блищали сльози, але це вже були сльози радості.
— Де він, де він, той німець? — закричала якась бабуся, озираючись навсібіч.
— Який, мамо? — спитав Олесь.— Той, що хотів підпалити вас? Так он він лежить, герой.
— Ні, ні, якраз той, що врятував нас. Я про доброго німця питаю.
— Там ще один поранений лежить. Може, він? — сказав Андрій Сидоренко.— Він показав нам цю клуню.
Кілька чоловік побігли до пораненого фельдфебеля.
— Цей? — спитав Андрій.
— Він, він і є наш рятівник! — закричали в один голос.
— Ми бачили,— став пояснювати щупленький дідок, показуючи на вбитого есесівця,— як отой хотів підпалити клуню, тобто нас хотів спалити живцем, але цей добрий чоловік не дав. Спершу він хотів урятувати тут одну жінку… Хмельницьку, еге, та ця падлюка в чорному завадила. Есесівець вистрілив у нього, підпаливши Хмельницьку і вже прибіг до нас, щоб підпалити, а цей, поранений, еге, вже лежачи, разів кілька стрельнув по ньому… Не знаю, як воно потім було, а це я бачив, еге, своїми очима, дивлюся, значить, а він…
— Усе зрозуміло, дідусю,— м’яко обірвав його Олесь, відчуваючи, що дід почне все заново, такий балакучий.
Потім вони з Андрієм дістали особисті пакети, старанно перев’язали фельдфебеля і, взявши його попідруки, рушили на подвір’я Хмельницьких. Майже всі люди пішли слідом за ними, дітвора бігла попереду.