Коли вже мали опускати домовину в могилу, раптом із натовпу, опираючись на руку Олеся Пархоменка, вийшов фельдфебель Буш. Він показав рукою, що також хоче сказати слово, й командир полку кивнув перекладачеві, щоб той став поруч.
— Товариші,— схвильовано почав Буш.— Мені випало бути свідком того, як поводилася ця відважна жінка на допиті у полковника Вольфа. Я не розумів слів, які вона йому говорила, але бачив її безстрашність і мудрість, її гордість за приналежність до рідного народу. Як жаль, що мені не вдалося врятувати життя такої людини. Товариші, я низько схиляю голову перед пам’яттю цієї жінки й вірю, що сини таких матерів непереможні…
Буш умовк, потім підняв стиснутий кулак, як це робили бійці інтербригад, що боролися проти фашизму в Іспанії, й вигукнув:
— Рот фронт!..
Запала скорботна тиша.
Солдати опустили домовину в могилу.
Пролунала команда лейтенанта Капустіна:
— Вогонь!
Гримнув залп із тридцяти гвинтівок.
Підходили й підходили люди до вивершеної могили, живі квіти лягали на сиру землю.
Темніло небо, от-от мало заплакати дрібним дощем.
…На світанку, разом зі сходом сонця, полк підполковника Пінчука перейшов у контрнаступ.
ОПОВІДАННЯ
Дві весни лейтенанта Вартаняна
Було це третього травня 1944 року.
Лейтенант Гайк Вартанян увечері повернувся до себе в кімнату й тільки-но встиг переступити поріг, як до нього звернувся лейтенант Романенко:
— Ти танцювати вмієш?
— А що? — здивувався Вартанян.
— Мусиш нам затанцювати.
— Гм…— Гайк Вартанян од цікавості потер коротку, але густу бороду, за яку в полку мав прозвисько Бородатий. Одержав він це прозвисько відтоді, як командир 7-го гвардійського моторизованого корпусу генерал-майор Артамонов звернувся до нього зі словами:
— Лейтенанте Бородатий, як справи?
— Добре, товаришу генерал-майор,— відповів Гайк Вартанян, так виструнчуючись, що аж борідка стала сторчма.— А чого б вони мали бути погані?
— Молодець, орел,— усміхнувся генерал.— Незабаром ще кращі будуть наші справи,— сказав, маючи на увазі переможний наступ радянських військ.
Отож досить було тієї репліки генерала Артамонова, щоб Вартаняна так і охрестили — Бородатий. Проте Гайка це не ображало, бо чого ж ображатися, якщо воно так і є. І борода в нього не така, як ото, бува, наче чорт кіллям потикав, а густа й чорна, мовби її хто насмолив.
І ось зараз Гайк Вартанян од цікавості потирав цю розкішну бороду, здогадуючись уже, що Романенко має для нього якусь приємну звістку, коли наврипився з танцями.
— Та кажи вже, не сотай душу,— не терпілося Гайку.
— Е ні, так не буде. Танцюй!
— Я потім вам заспіваю,— пообіцяв Вартанян, бо й справді мав добрий голос і хлопці часто просили його співати.— А танцюю я, наче ведмідь, то вже прошу зважити на моє прохання.
— Ну, добре,— зглянувся Романенко й подав йому лист, що прийшов із дому.
Вартанян аж засвітився від радості. Отримати на фронті листа — то таки не рядова подія, а свято.
Він одразу сів на своє ліжко читати. Прочитав раз, другий, третій… Згадав своїх рідних, друзів, сусідів, згадав село, в якому виріс, перед очима постали гори, ущелини, швидка дзюркотлива річечка… Нараз він ніби навсправжки почув її шум, вдихнув вітерець із рідних гір, відчув тепло того сонця, що світить тільки у своєму краю… Тяжко зітхнув.
— Щось погане пишуть? — співчутливо спитав лейтенант Новиков.
— Та ні… В тому-то й річ, що добре,— задумливо відказав Вартанян. І знову так зітхнув, аж стогін вирвався з грудей. Ліг на ліжко й, заклавши під голову руки, довго дивився у стелю. Потім раптово схопився, став на ноги.
— Хлопці, я йду до генерала.
— Чого? — здивувався Романенко.
— Просити відпустку. Всі засміялися.
— Ну й сказав — відпустку,— похитав головою Новиков.— Тут війна, а він… відпустку. Ти що, з неба впав?
— От побачите, що генерал відпустить мене,— впевнено сказав Вартанян.
Коли Гайк постукав у двері генералового кабінету, в серці його ворухнувся холодок тривоги: «А що, коли генерал теж, як і хлопці, засміється з моєї наївності й скаже: «Я, Бородатий, був кращої думки про тебе. Йди й не забирай у мене часу своїми дурними проханнями».
— Зайдіть! — почув з-за дверей суворий голос.