Шість років минуло відтоді, як, ідучи ще до армії, він залишив своє село, Вірменію. Багато чого змінилося за цей час. Змінився і він — Гайк Вартанян.
І ось уже крокує вулицями Єревана молодий бравий лейтенант з густою чорною бородою, на якого кидають схвальні погляди не лише дівчата, а й усі перехожі. Видно, що тільки-но з фронту цей офіцер, як тут не задивитися на нього.
А він, хоча відпустка й коротка, вирішив провідати й рідну тітку, мамину сестру, яка живе в Єревані й у якої не раз гостював ще до війни. Знову частіше починає битися серце. Адже в тому ж дворі живе й та, про яку запитував генерал Артамонов. Шість років тому запала в душу не те що безбородому, але й безвусому хлопчині, й увесь цей час жила в його серці…
Та оно він, той старий триповерховий будинок. Скриплять ветхі дерев’яні східці під пружною лейтенантовою ходою. Підійшов до дверей і, затамувавши подих, постукав.
— Зайдіть, там відчинено,— гукнула зсередини жінка.
Гайк відчинив двері й став на порозі.
— Здрастуйте,— сказав усміхаючись.
— Здрастуй, солдатику,— відповіла невисока, майже сива жінка.
— Не впізнаєте?
— Ой, наче Гайк,— примружила очі, й посипалася картопля з її фартуха на підлогу. Потім гукнула дочок: — Дівчата! Арус, Марго, чи це не Гайк зайшов? Подивіться!
— А хто ж, як не він! Гайк! — закричали дівчата й оточили лейтенанта.— Думав, не впізнаємо за бородою?
Тітонька Варсенік, простягнувши руки, підійшла до Гайка, обняла, як рідного сина.
— Ох, яке щастя, яка радість!..— і стала цілувати його в обидві щоки, примовляючи: — Оце ще й за синочків моїх, які воюють на фронті. За Хачіка, а це за Андраніка, а це за меншенького Завена…
Від галасу, що його здійняли жінки, в сусідній кімнаті прокинувся чоловік тітоньки Варсенік — пекар Рубен.
— Чого ви там розходилися, га? Варсенік, дайте виспатись, я цілу ніч очей не склепив…
— А ти протри очі та йди глянь, хто прийшов до нас,— радісно гукнула тітонька й відійшла вбік, аби чоловік міг роздивитися дорогого гостя.
Дядько Рубен підійшов і став, утупивши очі. Постояв-постояв, а тоді й руками розвів.
— А їй-бо, не згадаю, хто це,— сказав винувато.
— Ой, щоб ти був живий,— вдарила об поли тітонька Варсенік.— Та це ж наш Гайк, племінничок дорогий, з війни прийшов.
— Вай, Гайку-джан! — аж підстрибнув старий.— Вибачай, синку, стільки не бачив тебе, до того ж ти так змінився, змужнів… і ця борода…— Обняв, поцілував Гайка міцно в щоку.— Ласкаво просимо, солдатику наш дорогий, сідай, розказуй, послухаємо, які там новини на фронті.
Гайк поклав речовий мішок під стіну, зняв шинель, поправив на собі ремінь і сів біля столу. Тітонька з дядьком примостилися по обидва боки від нього.
Арус визбирала розсипану на підлозі картоплю, сіла біля вікна чистити її, а Марго вибігла у двір.
Тітонька Варсенік, сидячи поруч з Гайком, то гладила його по спині, то куйовдила чуб і час од часу втирала ріжечком фартуха очі.
— Розказуй, розказуй, Гайку-джан, дай боже тобі здоров’я, спасибі, що не забув нас, заїхав, радість приніс нам у дім.
— Що ж ви, тітонько, то кажете, що я радість приніс, то плачете,— всміхнувся Гайк.— Як же це розуміти?
— А так і розуміти, Гайку-джан, як сльози радості, як же іще.
Дядько Рубен, як і годиться чоловікові, поводився стриманіше — замість охкання-ахкання попихував цигарочкою, але на останні тітоньчині слова закивав схвально:
— Еге, Варсенік правду каже, від радості… У мене в самого сльози навертаються. Дякувати долі, Гайку-джан, що побачили тебе живого і здорового.
Потім дядько Рубен не втерпів, простяг руку й поторкав на Гайкових грудях нагороду.
— А медаль за що отримав, синку?
— Це не медаль, дядьку, це орден Червоного Прапора,— сказав Гайк.— Два танки підбив.
— Ого! Оце герой, оце молодець.
Тітонька Варсенік слухала, слухала, а тоді й собі погладила орден на Гайкових грудях.
— Це все добре, синку, видно, що ти нашого роду,— сказала вона,— але хочу тебе спитати, чи ти вже зовсім прийшов, чи…
— Ні, тітонько, попросив у нашого генерала відпустку. Дав мені десять днів. Чотири з них уже минули.
— Всього лише десять днів? — здивувалася тітонька Варсенік.— Чого так мало? Хіба йому рука всохла, коли б місяць написав?
Гайк засміявся й, обіймаючи тітоньку, сказав:
— Більше не можна, не має права. Війна ж. І ці дні дав як виняток.
Тітонька Варсенік усе щось хотіла запитати в Гайка, та не наважувалася. Врешті таки не втрималася.