— Гайку-джан, а ти наших хлопців там ніде не зустрічав? Хачіка, Андраніка, Завена…
— Ні, не бачив. Ми ж у різних частинах воюємо. Нічого, скоро війна скінчиться, повернуться… Вже небагато зосталося.
У цей час відчинилися двері, й на порозі стали задихані Марго та Анагіт.
— Ну, глянь своїми очима, коли не віриш мені,— переможно сказала Марго й підштовхнула вперед подружку.
— З приїздом, Гайку,— зашарівшись, мовила Анагіт й сором’язливо опустила очі.— Марго сказала, що ти приїхав, а я… не повірила.
Гайк підвівся, від несподіванки навіть став струнко і взяв дівчину за руку.
— Здрастуй, Анагіт… Як ти?
— Та як… добре,— відповіла вона.
— Покращала,— ніяковіючи сказав Гайк.
— Гм… ти також,— пошепки мовила Анагіт.
Поки вся родина метушилася, накриваючи на стіл для дорогого гостя, Гайк з Анагіт притулилися в куточку й тихенько собі гомоніли. Одверто кажучи, до того, як Гайк пішов в армію, між ними нічого особливого й не було. Ну, мала дівчина симпатію до нього, і Гайк був небайдужий до неї. Але, як це часто буває, коли почуття щирі, розлука тільки зміцнює їх. За ці шість років обоє вони й справді погарнішали, молодість взяла своє — були пуп’янками, а це розквітли й тепер одверто милувалися одне одним, не могли надивитися, бо попереду знову була розлука і хтозна, коли їм знову випаде побачитися та й чи побачаться взагалі.
— Ну, молодята, підходьте до столу,— запросив дядько Рубен.— Треба відзначити приїзд нашого героя…
До пізньої ночі точилися за столом розмови, згадували усіх рідних і близьких, тих, кого вже немає на цьому світі, й тих, кого закинула війна далеко від рідної домівки — Хачіка, Андраніка, Завена… Згадували й просили долю, щоб була милосердна до них, щоб вернулися живі з бранного поля…
Приходили ще люди — сусіди, друзі, знайомі, сідали до столу і знов говорили, згадували, раділи, журилися, сміялись і плакали…
Дивився — не міг надивитися Гайк Вартанян на розквітлу Анагіт: темні коси, чорні променисті очі, в яких і дна не видно.
Дивився, наче вбирав її зором у душу, аби лишилася там назавжди.
…Рано-вранці Гайк Вартанян поїхав у своє село.
І от минув ще один рік війни, й настала весна сорок п’ятого. Прокидалися дерева, пнулося до сонця молоденьке зело.
Командир гвардійської танкової роти старший лейтенант Гайк Вартанян і настрій мав весняний. Його командирський танк разом із іншими от-от мав уїхати в німецьке місто Більдерваштен.
— Думаю, що Перше травня відзначимо в Берліні,— підбадьорював своїх хлопців командир.
— Відзначимо, товаришу гвардії старший лейтенант. Ще й проїдемо нашим танком через Бранденбурзькі ворота.
— Скільки кілометрів звідси до Берліна? — озвався механік-водій Рябко.
— Майже сто,— сказав Гайк Вартанян.
— Е, сто кілометрів — дрібниця,— докинув і своє слово радист Скуйбіда.— Раз плюнуть доїхати.
— Не кажи гоп,— погладив свою бороду Вартанян.— Фашисти, відступаючи до Берліна, стислися там, мов пружина. Поранений і загнаний у куток звір, сам знаєш, стає ще лютіший і небезпечніший. Отже, за Берлін страшні бої будуть.
— Нам не звикати,— сказав Скуйбіда.
Справді, цим екіпажем під командуванням Бородатого вони билися за Бобруйськ, Вільнюс, Краків і ось уже місяць воювали на німецькій землі — всього набачилися, натерпілися, не раз дивилися у вічі смерті.
— Рябко, наддай швидкості,— наказав Вартанян.— Не відставай од передніх танків.
— Єсть наддати швидкості! — відповів механік-водій.
Танк заревів і став набирати ходу.
Екіпаж притих. В’їжджали в місто.
І тут сталася несподіванка. Вартанян побачив, як один із танків його роти, що вирвався ліворуч вперед, крутнувся на місці підбитий. Тільки-но він хотів подати команду, як зліва в передній частині його танка гримнув страшенний вибух… В очах потемніло. Відчув, що все обличчя в крові, довкола темрява, ніби він провалився під землю. Вуха не вловлювали жодного звуку. Він закричав у нестямі:
— Хлопці, я вбитий!.. Не відступати, вперед!
Та, почувши свій власний голос, збагнув, що живий, що ніч, яка раптово впала в очі,— ще не смерть. І він знову закричав:
— Ні, не вбитий, поранений!.. Погано чую, нічого не бачу… Чого в танку така пітьма? Рябко, дай світло… Чуєш, Рябко, увімкни все освітлення…
Жодного звуку. Ніхто не озвався на голос командира.
Аж мороз пішов поза спиною: «Невже хлопці…» Він швидко простяг руку праворуч, поторсав баштового навідника Аркадія Медліна.