Їхні товариші за хвилю розчинились у пітьмі. Лише обережні кроки ще якийсь час долинали до Вартана й Тараса. Хлопці насторожено вслухалися в темряву.
По тому, як шуміли дерева у верховіттях, було зрозуміло, що вітерець дужчає. Він, либонь, трохи розвіяв хмари, бо ніч посвітлішала.
Небагато й часу минуло, коли Вартан помітив, що стежкою від села хтось іде в їхній бік.
— Тарасе, ти бачиш? — видихнув ледь чутно.
— Бачу…
Дивна хода була в того, що йшов до них: хилитався з боку на бік, але не так, наче п’яний, а в досить чіткому ритмі, як маятник. Часом він зникав за кущами, тоді знов виринав, розхитуючись ліворуч-праворуч, і таки йшов прямісінько до Вартана й Тараса, ніби вони з ним умовилися тут зустрітись.
— Ти чуєш, ще й на губній гармошці турлика,— прошепотів Вартан,— Як у себе вдома…
— Знаєш що,— озвався Тарас,— поки хлопці повернуться, ще маємо чимало часу… А тут «язик» сам іде до рук, га?
— Чудово,— сказав Вартан,— а давай-но підкрадемося ближче.
Вони підповзли до стежки й залягли в кущах, повз які неодмінно мав пройти безпечний фриц, якщо, звісно, й далі мав намір чимчикувати стежкою. Він, видно, був у доброму настрої, бо награвав бадьоренький марш, тому й вигойдувався з боку на бік. Автомат його теліпався на грудях.
Вони чекали в кущах, поки фриц порівнявся з ними. Тоді Вартан миттю вилетів зі схованки і прикладом оглушив гітлерівця.
Той, мов підкошений, гримнувся ницьма додолу, накривши грудьми свій автомат.
Поки Вартан затикав полоненому рот, Тарас міцно зв’язав йому руки за спиною. Тільки-но з цим упоралися, як далеко на тій-таки стежині з’явилося ще кілька постатей.
— Нічна варта,— сказав Тарас.
— Давай у кущі його затягнемо,— Вартан підняв з землі губну гармошку.— Гайда.
Вартові вже підійшли на таку відстань, що можна було їх полічити,— шість озброєних гітлерівців.
— Може, й вони нас помітили? — мовив Вартан, зводячи автомат. Палець тримав на спусковому гачку, готовий щомиті вистрілити.
Німці спокійно минули кущі, за якими причаїлися хлопці. Та, відійшовши метрів за сто, раптом, ніби за командою, метнулися в тому напрямку, звідки мали вертатися бійці, які пішли по «язика». Вартан зрозумів, що німці помітили наших розвідників.
Зчинилася стрілянина. Взвод лейтенанта Жарова змушений був дбати не лише про себе, а й про небезпеку фашиста-«язика». Вогонь посилювався з обох боків.
— Треба вдарити німцям із тилу,— сказав Вартан, і тієї ж миті зацокотів його автомат. Майже водночас відкрив вогонь Тарас.
Німці, опинившись між двома вогнями, геть розгубилися. Помітивши, що ворог збитий з пантелику, розвідники посилили натиск. Гітлерівці кинулися тікати, й тоді Вартан з Тарасом, випроставшись на повен зріст, один за одним жбурнули по гранаті.
Нічну варту було знищено.
— Оце по-нашому, оце молодці,— сказав лейтенант Жаров, підходячи до Вартана й Тараса.— Вчасно ви нас підтримали, хлопці, не підвели.
— А для чого ж ми тут лишалися?
— Ну, добре, а тепер мерщій звідси, поки не пізно.
— Зараз, товаришу командир взводу,— сказав Вартан.— Треба ж і нашого «язика» забрати, а то ще забудемо.
— Якого вашого? — не зрозумів Жаров.
— Е, дорогою розкажемо. Гайда.
Чекання
Старший син дядька Мамікона Вартан пішов до армії ще в сороковому, а через рік, як почалася війна, взяли на фронт і меншого дядькового сина Аршавіра.
Від Вартана з початку війни не було жодної звістки, один лист надійшов од Аршавіра. «Рідні мої,— писав менший син,— хоча зараз ворог наступає, але не падайте духом. Настане той день і час, коли радість прийде у наш дім, а лихо впаде на фашистські голови…»
Дядько Мамікон читав той лист уголос і заспокоював свою дружину:
— Що ж ти хочеш, Аршалуйс-джан, війна є війна. Тут часом хоч-не-хоч і відступити треба. Головне, щоб кінець був щасливий. А він для нас такий і буде, не може зло взяти гору. Так і Аршавір пише… Не журися, голубко, все буде добре.
Дружина слухала й мовчки хитала головою, час од часу підносячи фартух до заплаканих очей. Воно, звісно, так, чоловік правду каже, але ж хтозна, яка доля спіткає її синів.
Минали дні, місяці…
Всякі листи надходили з фронту в село: хто писав про свої подвиги, хто скаржився на труднощі, хто хвалився нагородами за відвагу й хоробрість, а кому замість листів од рідних приходили похоронки…
Пішов третій рік війни, а Вартан так і не обзивався. Перестали надходити листи й від Аршавіра.
Похмуро стало в хатині дядька Мамікона.